Освітянина Віталія Коломійця (нині йому 82 роки) добре знають на Переяславщині, адже був останнім директором нашого педучилища (в 1984-1987 роках), згодом – керівником новоствореної міської школи №6. 

– Наприкінці минулого року «Вісник» надрукував статтю про великого педагога, Вчителя вчителів, як я його називаю, Григорія Михайловича Новохатька, який був моїм наставником і попередником на посаді директора педучилища. Хотів би дещо додати до того матеріалу, – пояснив причину свого візиту Віталій Андрійович. – Передусім зазначу, що Новохатько не лише сам був професіоналом найвищого рівня, а й умілим організатором, підібравши колектив найкращих фахівців-педагогів. Не дивно, що випускники переяславського педучилища цінувалися не лише на теренах України, адже воно за підсумками тодішніх змагань подібних навчальних закладів було серед найкращих навіть на всесоюзному рівні. Ще за рік до закінчення на наших випускників приходили запрошення, часто представники шкіл приїжджали прямо в училище: «Підберіть нам хорошого хлопця чи дівчину». Така деталь: 5 відсотків випускників педучилищ Київщини (були ще в Ржищеві та Богуславі) мали право без екзаменів вступити до Київського педінституту. Для нашого училища – це 5-6 осіб. Так ось, які б в інституту проблеми з прийомом абітурієнтів не виникали, переяславців завжди забирали всіх! Був Григорій Михайлович дуже вимогливим, справедливим, людиною слова. Не вдалося йому бути повністю чесним лише в одному – ставленні до паління. Він вимагав, щоб в училищі куріння не було зовсім – не мали права це робити ні викладачі, ні учні. А самому ж курити хотілося! То він придумав, як це зробити, щоб і не видно було, і не чутно: курив дорогою до туалету, ховаючи сигарету в рукаві. Врешті студенти побачили якось дим з рукава та сміялися: «Директор горить!».

Саме висока оцінка роботи нашого закладу зумовила прийняття вищим керівництвом рішення про створення в Переяславі показово-зразкового закладу педучилища. Тож на початку 1980-х почали будувати нове училище. Місце для нього обрав саме Новохатько. Варіантів було кілька, але найприйнятнішим були два з них: або на Спаській Леваді, там в тому місці тоді були сезонні городи, а нині – ЗОШ №7, або в Підварках, місцині, яка називалася Кошари. Саме за другий варіант і ратував наш директор. Місце було й справді мальовниче: над лугом, на острові, який ніколи не затоплювався під час щорічного весняного розливу Трубежа. «Дивіться який простір – є куди вийти, свіже повітря. А що від центру далеченько, то це ж навіть добре – нічого не відволікатиме від навчання», – аргументував він. – «Так на Леваді ж зовсім недалеко буде студентам до вокзалу», – пробував хтось гнути своє. – «Ні, вони приїхали навчатися, а не їздити туди-сюди», – рішуче заперечував директор. Зрештою так і вирішилося – будувати училище на Підварках. Опікуватися будівництвом Григорію Михайловичу не довелося, а мені дещо перепало. Зокрема, коли я став директором, показали мені проект майбутнього закладу. Мені не сподобалося, що гардеробні на вході головного корпусу винесені напоказ, а фойє від цього втрачає вигляд. Тож проектанти це врахували, і гардероб тепер у закритих приміщеннях, а фойє стало більшим і ошатнішим. Іще одне моє зауваження вони прийняли – зробити більшою приймальню директора, щоб у ній могли поміститися не 3-4 особи, як було згідно з початковим планом, а ціла делегація. Для цього «прибрали» одну стінку.

У мене було два зами: один – по навчальній частині, інший – по практичній роботі. А наприкінці 85-го прислали третього. Це був Микола Тараненко, кандидат педагогічних наук. Саме він почав займатися будівництвом.

Тим часом у керівництва Київщини визріла ідея створити нарешті і в столичній області педагогічний інститут. Перепрофілювати для цього училище, що будувалося в Переяславі, було нескладно. І вже у 1986 році перші сто студентів почали навчання в тодішній філії Київського ДПУ ім. Горького, директором було призначено М.Г. Тараненка.

Останній свій навчальний рік – 1986-1987-й – педучилище в Переяславі пропрацювало паралельно з новоствореним ВНЗ. А в травні 1987-го вийшов наказ міністерства освіти про переведення Переяслав-Хмельницького педучилища до Білої Церкви. Викладачам, які погодяться перебратися туди до 1 вересня, гарантувалося надання квартир. Двадцять чотири моїх колеги цим скористалися, і всі насправді отримали квартири в Білій Церкві. Ось так завершилася історія нашого славного училища. А в її приміщеннях було відкрито середню школу №6, згодом на її базі створили гімназію та початкову школу.

Записав Валерій Шкребтієнко (“Вісник Переяславщини”)