Типово здобувачі лікарської освіти стають незалежними фахівцями ближче до 30 років. Але Анастасія Грамма родом з Київщини розпочала повноцінну кар’єру лікарки-анестезіологині, коли їй виповнилося 24. Це один із найскладніших напрямків медицини, де лікарі часто мають справу з пацієнтами, котрі перебувають на межі життя та смерті.
Тепер, коли Анастасії 26, вона поєднує декілька напрямків. Дівчина працює анестезіологинею у київській клініці «Добробут», де також має обов’язки лікаря-реаніматолога. Водночас Анастасія Грамма є інструктором академії «Добробут». Вона читає курси з невідкладних станів і подорожує прифронтовими регіонами з навчальною програмою. Окрім того, Анастасія ще й освоїла нове амплуа лікарки-альгологині.
Для «Цікаво Дуже» Анастасія Грамма розповіла, що являє собою професія анестезіолога та поділилася думками про українську медицину в умовах війни.
«Ти не будеш медсестрою – ти будеш лікарем!»
– Анастасіє, звідки ти родом і як минуло твоє дитинство?
– Я з маленького села Гайшин, що на Київщині. Навчалася там 9 класів. Моє дитинство пройшло шикарно: на городі, з каченятами. Комп’ютер у мене з’явився десь у 6 класі, телефон – у 8 чи 9 класі. Я кайфувала від свого дитинства. Було багато ігор на вулиці зимою та літом. Не просиджувала за комп’ютером чи перед телевізором.
– Що було після 9 класу?
– У селі школа була I-II ступенів, тобто це лише 9 класів. Після того я стояла на роздоріжжі, куди піти. Мабуть, усі мої однокласники вибрали ЦПТО у місті Переяслав. І я дуже сильного хотіла також! Туди йшла моя краща подруга, а я думала: «Як я буду без неї?!».
Батьки й вчителі рекомендували продовжити вчитися в іншому селі, де була школа з 10-11 класами. Усі казали: «Навіщо тобі їхати в місто? Буде краще в селі. Там ти отримаєш золоту медаль». Однак я захотіла у Переяслав. Ми обирали різні школи, але мені припала до душі ЗОШ №2. Вона здалася красивою, з душею. Там дуже приємна директорка – Одинець Валентина Вікторівна. Ми з нею поспілкувалися, мені сподобалося, і ми з мамою віддали документи туди.
– У тебе в той час уже з’являлися амбіції зайнятися лікарською справою?
– Мої амбіції були досить сильно розвинені вчителькою хімії – Бухман Валентиною Еммануїлівною. Але раніше мені рекомендувала мама вчити українську мову, а потім обирати педагогічний університет у Переяславі. Я цього не хотіла.
Тоді я подумала: «Піду краще в якийсь коледж на медсестру. Або й у Київ, в університет». Але, мабуть, вчителька хімії побачила в мені якийсь потенціал. Хоча хімія була в мене досить слабка. Вона взялася за мене, давала мені більше завдань. Потім сказала: «Ти не будеш медсестрою – ти будеш лікарем». А я подумала: «Точно, я лікар!». Мені й раніше ця думка подобалася, просто я завжди вважала, що не маю достатньо можливостей. Але після появи любові до хімії я продовжила непогано вчитися і закінчила школу з золотою медаллю.
Їздила до школи кожного ранку з села. Треба було вставати о 6, щоб встигнути на маршрутку, яка їхала в місто.
– А були ще в родині лікарі?
– Не було взагалі нікого з медициною пов’язаного. Цього мені ніхто не нав’язував.
– Значить, далі було ЗНО та вступ у медичний університет?
– Так. Я вступила в НМУ ім. Богомольця у Києві. І я вважала це величезним досягненням, адже це було моєю мрією. Я дуже добре здала ЗНО і була на сьомому небі від щастя. Мені здавалося, що я вчуся не те що в кращому ВНЗ України, а взагалі світу! Вчилася на бюджеті. Усі 6 років була на стипендії. Злетіла тільки одного разу, через стосунки з колишнім хлопцем (сміється – прим.). Мій факультет називався «Лікувальна справа».
– У ході навчання ставлення не змінилося?
– Я не знаю, яка ситуація зараз. Але я вчилася, коли ще не було віддаленого формату. Ми постійного ходили на пари, у нас була хороша анатомія, з анатомічними залами.
Ми практикувалися на справжніх людських органах. Було досить непогано. Хоча, були й предмети, які я не сприймала. Досі не розумію, навіщо нам вища математика та інтеграли. Але я навчалася далі. Мені дуже подобалася анатомія, латинь. У вихідні субота повністю йшла на навчання: хвости, реферати. Вільного часу було мало.
– По завершенню медичного університету, розпочинається тривалий шлях інтернатури. Багатьох студентів держава розподіляє самостійно. Це не завжди ті місця, які б вони хотіли. Куди потрапила ти, скільки тобі було років?
– Мені було 22, і з 4 курсу я зрозуміла, що хочу бути анестезіологинею. Паралельно я вже 2 роки працювала у відділенні інтенсивної терапії анестезисткою-медсестрою. Потім звільнилася та працювала у фармкомпанії. До речі, там непогано платили.
Але водночас я шукала собі місце для інтернатури. Я об’їздила, мабуть, 80% лікарень Києва. І не знайшлося нічого! Тоді я почала їздити по області. І також без результатів.
З’явилося одне-єдине місце, десь на околицях Чернігівської області. Я вже хотіла погоджуватися, але мій тодішній хлопець мене відмовив. Потім я вирішила, що краще взагалі відмовлюся від розподілу та матиму вакантний рік. Через це все був дуже депресивний стан…
Починалося літо, і тут знайомий надсилає мені посилання, що в клініці «Добробут» набирають інтернів та запрошують на співбесіду. Я заповнила форму заявки та отримала відповідь, що буде декілька етапів: тестування, потім співбесіди.
Я склала тестування та поїхала на співбесіду, яка тривала близько години. Запитували про знання професійні, а також про людські якості. Потім сказали, що зв’яжуться. Я відчувала, що добре пройшла цю співбесіду. Однак коли прийшла відповідь, що мене прийнято, я подумала: «А що ж тепер робити?!». Але я була така щаслива! Ми святкували з тортом. Отак почався мій шлях у «Добробуті». Заскочила в останній вагон.
– Як було на інтернатурі?
– Відібрали 8 інтернів. Перший місяць ми працювали як медсестри інтенсивної терапії та операційного блоку, щоб познайомитися з відділенням. Треба розуміти, що інтернатура – це ще не повноцінна робота, а й навчання.
Процес поділяється на очну й заочну частини. І паралельно я вчилася в інституті післядипломної освіти. Роботи було багато. Десь 300-350 робочих годин на місяць, які містять: нічні чергування, добові чергування, чергування в операційній, роботу на операціях за участі куратора.
Увесь час нас оцінювали та давали зворотний зв’язок. Кожні пів року ми мали співбесіди, де нам вказували, що потрібно покращити, а що вже виходить добре. Я закінчила інтернатуру у 24 роки. По нашій програмі до кінця дійшли 6 інтернів.
– Гаразд, у 24 роки тобі сказали: «Тепер ти не інтерн, а наш повноцінний лікар»?
– Якщо ти проходиш інтернатуру на цій базі, то це ще не гарантія, що там же й залишишся працювати.
Я дуже старалася, і мені запропонували лишитися. Тільки-но я отримала диплом, почала виходити як повноцінна бойова одиниця на роботу. Це значно вища оплата, ніж оклад лікаря-інтерна. І, чесно кажучи, вища, ніж середня зарплата умовного сімейного лікаря по Україні.
– Чому багато лікарів починають працювати повноцінно ближче до 30 років, а в тебе вийшло у 24? Як ти заощадила ці декілька років?
– Я пішла до школи в 5 років. Закінчила у 16. Ось уже 1-2 роки заощадила. Але ж це ще залежить від напрямку. Наприклад, якщо людина вчиться на хірурга, то інтернатура триватиме 3 роки. А потім ще тривалий період, доки тебе підпустять до серйозних втручань.
«…Коли операція завершується успішно, розумієш, що робиш у цьому житті корисні речі…»
– Ти розуміла рівень відповідальності, коли обрала анестезіологію? Є ж традиційніші напрямки, спокійніші.
– Мабуть, рівень стресу я до кінця не усвідомлювала. Я мала досвід медсестрою. Але ж медсестра – це людина, яка виконує призначення і лише інколи може звернути на щось увагу лікаря.
Але для мене лікар-анестезіолог завжди був як герой, який приймає складні рішення. Це той, хто дозволяє хірургу оперувати. Якщо анестезіолог каже, що оперувати не можна, то пацієнта не беруть.
Мені дуже хотілося працювати в операційній, вводити пацієнтів у наркоз. Цим ми позбавляємо їх болю, даємо хірургам ліквідувати причину їхнього нездоров’я. А потім пацієнт прокидається і дякує, що він живий!
Цікавий факт: 90% людей зараз не бояться операції. Вони бояться наркозу, бояться не прокинутися. Або прокинутися під час операції.
– Можеш розповісти, як проходить день анестезіолога, щоб зрозуміло було кожному?
– Робота починається з п’ятихвилинки о 8 ранку. Я та інші лікарі обговорюємо всіх пацієнтів, визначаємо основні моменти й фіксуємо, з чим можуть бути складнощі.
Далі ми розходимося по своїм операційним. Я перечитую документи своїх пацієнтів та йду в палати з ними познайомитися. Перед операцією це допомагає заспокоїти пацієнта. Він вже знає, що знайомий з людиною в операційній. Бо операційна – це 6-8 людей. Це велика команда і коли ти заходиш туди й бачиш натовп та апаратуру – це дуже страшно. Але коли вони вже встановили контакт з анестезіологом чи хірургом – їм спокійніше.
В усіх нас є операційний план, який розписано погодинно: коли, де та яка операція. Я готую операційну під конкретного пацієнта, залежно від того, який буде в нього наркоз. Якщо пацієнт буде спати з трубкою в роті, тобто це ендотрахеальний наркоз, ми виконуємо інтубацію трахеї. Я готую різні трубки, засоби для забезпечення прохідності дихальних шляхів. У нас чимало девайсів, щоб виконати цю маніпуляцію. І у мене завжди є план А, Б, В і т.д. Взагалі я вважаю, що анестезіологія – це наука про підготовку та безпеку пацієнта.
– Тобто ти щодня залучена в якихось операціях?
– Так. Але кожен день не схожий на інший. Іду на роботу, а з вечора дивлюся, чим буду займатися.
Але я також працюю на ургенціях. Це стани, які потребують невідкладного оперативного втручання тут і зараз. Наприклад, гострий апендицит – треба одразу забрати й прооперувати. А от планові оперативні втручання – це ті, які можна виконати в плановому порядку. Умовно, через день, тиждень, місяць.
– Підозрюю, що планові операції тобі більше до вподоби?
– Я люблю гострі відчуття (сміється – прим.). Але дозовано. Бо якщо твоя нервова система постійно в стимуляції, ти трохи виснажуєшся.
– Багато пацієнтів, яких ви буквально витягуєте з того світу?
– Такі пацієнти – це все-таки ближче до ургентних. Тобто вже є в них якесь захворювання, яке загрожує життю, і ми працюємо на межі життя та смерті. Особливо класно почуваєш себе, коли проводиш успішну реанімацію, компресію грудної клітки. Тобто витягуєш людину з того світу, і вона ввечері у свідомості вечеряє!
– Якщо говорити про операції, то це мегавідповідальність. А з іншого боку – це твоя рутина. Робота лишає на тобі якийсь відбиток, коли ти вже покидаєш лікарню та маєш вільний час?
– Велика частина мого оточення – це теж лікарі. Коли ми зустрічаємося, то даємо собі вказівку не говорити про роботу. Але проходить 10 хвилин, і починається: «А пам’ятаєш ту пацієнтку…».
Я намагаюся абстрагуватися. Робота – це велика частина мого життя, але я ще маю хобі, друзів, які не пов’язані з медициною. Намагаюся не нести негатив додому.
– Тобі було страшно працювати на початку кар’єри? І чи буває зараз?
– Якщо анестезіолог каже, що ніколи не боїться, то він не розуміє, що робить. Перші 2 місяці було дуже страшно. Хоча в мене завжди була підтримка колег, моєї шефині. Але порівняно з інтернатурою, додається тягар відповідальності.
Зараз деякі дні проходять максимально спокійно. Однак бувають дні з важкими й ризикованими операціями. Я кажу, що наша робота – це години нудьги й секунди жаху. Бо дійсно, ми можемо перебувати на наркозі годинами й все спокійно, а потім раптова зупинка серцевої діяльності. Потрібно проводити негайно реанімацію.
– Була у вас у «Добробуті» якась операція, що запам’яталася тобі особливо?
– Це зазвичай оперативні втручання, які тривають по 9-11 годин. Недавній випадок, яким я пишаюся, був з пацієнткою літнього віку. У неї були проблеми з хребтом. Там був гній, який потрібно було забрати.
Перша частина операції проходила, коли пацієнтка лежала на животі. У другій частині операції ми її перевернули в наркозі та почали оперувати через грудну клітку. А щоб оперувати хребет через грудну клітку, потрібно, щоб одна легеня не дихала. Тому певну частину операції треба, щоб пацієнтка дихала однією легенею. З погляду анестезіології, це досить складно зробити. Потім вона знову дихає двома легенями. Ця операція тривала з 10:00 до 21:30.
Я перебувала там увесь час. Ми можемо швидко вийти до туалету, а на заміні буде колега. Але немає такого, як перерва на обід.
Також трапляються випадки, які я називаю космічними операціями. Це операції на мозку, коли певний період часу пацієнт спить. Потім ми планово пробуджуємо його й утримуємо в стані напівсвідомості. У цей час хірурги продовжують оперувати головний мозок, і просять сказати пацієнта якесь слово, показати щось пальцями. Це потрібно, щоб видалити лише певну частину пухлини, та не зачепити іншу частину, яка відповідає за важливі функції.
Загалом я обожнюю тривалі операції. Коли вони успішно закінчуються, то розумієш, що робиш у цьому житті корисні речі.
– Ти також поєднуєш практику реаніматолога. Якщо для простої людини слово «операція» звучить моторошно, то «реанімація» – це взагалі страхіття. Розкажи про це.
Взагалі ми тепер називаємо це відділенням інтенсивної терапії. Там ми вводимо пацієнтам препарати, які мають миттєвий ефект. Бо лікуємо ми стани, які загрожують життю прямо зараз. Тобто якщо не втрутитися, людина з високою ймовірністю помре. Це може бути анафілактичний шок, інфаркт, сепсис і т.п.
Це тотальна робота команди лікарів-реаніматологів, молодшого медичного персоналу, керівництва. Це великі витрати моральних, матеріальних та психічних ресурсів.
– Твій вік якось впливає на роботу?
– Це цікава історія! У нашій лікарні ми маємо 1 день на тиждень, коли не оперуємо, а консультуємо пацієнтів перед операцією. Там ми збираємо анамнез. А я ж виглядаю як людина, що не має колосального пласта досвіду. І пацієнти дуже часто кажуть мені з надією в очах, яку я чітко бачу: «А ви тільки консультуєте? А це ж не ви будете на операції?». Тобто це звучить заперечним тоном. І кожного дня я зіштовхуюся з ейджизмом.
Мені через це трохи смішно й образливо водночас. Бо зараз багато молодих спеціалістів навчаються, палають своєю справою, вони не втратили мотивацію. Тому, будь ласка, не дискримінуйте молодих фахівців. Ми все вміємо.
Коли закінчується операція, ще можна почути типу: «А як це ти така маленька, і так мене швидко приспала? Я нічого й не зрозумів». А іноземці часто кажуть, що це взагалі неможливо, що мені ще немає 30, і я вже цим займаюся.
«Коли закінчиться війна, світ буде вчитися в українських медиків»
– Ти вже й навіть викладацьку діяльність ведеш. Що вона собою являє?
– Так, це почалося, як тільки я прийшла у «Добробут», коли мені було 22 роки. У нашій лікарні дуже розвинена система освіти медичного персоналу. Ми постійно навчаємося, бо це безперервний професійний розвиток.
У нас є академія, де кожного вчать проводити серцево-легеневу реанімацію та зупиняти кровотечу. Моя викладацька діяльність полягає в тому, що я навчаю людей базовим реанімаційним заходам та зупинкам кровотечі. Це стало особливо актуальним у період війни.
Показуємо, як правильно накладати турнікет. Людина може померти від критичної кровотечі за 3 хв. І я сама з собою щодня ношу декілька турнікетів. У наших цивільних умовах при собі їх має бути 4 одиниці, бо в нас 2 руки й 2 ноги. Я всім своїм близьким подарувала по турнікету, і змушую їх носити з собою.
Також навчаю, як тампонувати рани. Бо бувають і кровотечі, які не потребують накладання турнікета. А також в програму входить базова підтримка життя. Будь-яка людина може стати свідком раптової зупинки серця. У нас є спеціальні манекени, де люди відпрацьовують натискання на грудну клітку.
Ще люди вчаться роботі з дефібрилятором. Це насправді досить простий у використанні девайс, який може допомогти перезапустити серце і врятувати життя. І ми цьому вчимо навіть людей, у яких немає медичної освіти.
– Це тільки в Києві?
– Ні. Ми вже майже рік працюємо з проєктом ВОЗ та ООН, і їздимо по прифронтових регіонах. Були на Сумщині, Харківщині, Миколаївщині. Це не обов’язково опорні лікарні, а часто амбулаторії, де працюють сімейні лікарі. Вони є первинною ланкою, яка бачить пацієнта, тому вчимо і їх, і медсестер.
– Але й це ще не все. Ти практикуєш напрямок у медицині, який називається альгологія. Що це?
– В Україні він новий. Альгологія лікує біль різного генезу. Пацієнт не повинен страждати від болю, якого б характеру він не був.
От уявіть, що в пацієнта перелом ноги, але операція в нього тільки через день. А йому ж вже зараз дуже боляче, і таблетки з крапельницями не допомагають. Що ми можемо зробити? Продивляємося через УЗД нерви, адже ми знаємо, за яку ділянку в організмі відповідає кожен з них. Знаходимо датчиком потрібний та вводимо туди голкою знеболювальне. Усе, що нижче нерву, буде знеболено. Таким чином можна ізольовано вимкнути руку чи ногу, і не буде болю.
Це дуже актуально для військових з ампутаціями. Це сильний біль, при якому таблетки не допомагають. Якщо проводити це курсом, то пацієнту стає легше. У нього покращується якість життя, він стає краще спати, думає не про біль, а про життя. Мені дуже подобається позбавляти людей болю.
– Як взагалі війна відобразилася на українській медицині?
– Медицина зробила колосальний стрибок у військовій ніші. Ми чули про TCCC, CMC, надання допомоги під вогнем і т.д. В Україні ці поняття працюють зовсім по-іншому.
Згідно з бойовими протоколами, які були написані в Америці після участі в бойових діях, евакуація організовувалася, умовно, за годину. В Україні ж евакуація може тривати тиждень. У військовослужбовця накладений турнікет, і він не може вийти з позиції. З критичним пораненням, маючи мінімальний набір медикаментів. Тому в Україні ми маємо інші протоколи, ніж в країнах НАТО.
Якщо ж ми говоримо про надання допомоги вже на стабілізаційних пунктах, то наші хірурги й анестезіологи являються віртуозами. Вони виконують колосальну роботу щодня під обстрілами. Це просто завод з лікування поранених 24/7, який працює з різними патологіями.
Люди, які працювали в цивільних умовах, змінили своє життя й пішли рятувати військових. Ми багато чому навчилися, і коли закінчиться війна, то світ буде навчатися у нас.
