Так, Переяслав – моя велика любов. Минуло кілька днів з часу повернення звідти, а не пригасає в душі щасливий трем. Одне з найдревніших міст Європи де знайдено найдавнішу стоянку мисливців на мамонтів, а ще предмети бронзової доби, черняхівської та трипільської культури, залишили свій слід і легендарні скіфи. Стольне місто Переяславського князівства, полкове місто козацької доби. Оповите легендами, своїм корінням сягає в таку далину, що перехоплює подих. Розповідають, що назва походить під перемоги воїна-русича князя Володимира над кочівником, який «перейняв славу». Хтозна… Здається місто споконвіку перебувало в епіцентрі історичної ружі вітрів, постійно в когось щось переймало – славу, перемогу, знання, культуру. І – нічого не забуло, все запам’ятало. Тут можна почути, як музейну тишу розгойдує голос Сковороди, Тараса Шевченка, гетьмана Богдана, славетного Мазепи. Сива минувшина наздоганяє тебе на кожному кроці, дивовижно заломлюється, висвічується в очах самих мешканців. Густа, складна субстанція часу втягує тебе в свої сіті – і не перестаєш дивуватися дивовижним перепадам – діорама Букринського плацдарму сусідує з храмом, що побудував Мазепа-будівничий і з законсервованими руїнами маленької церкви часів Київської Русі. За часів Союзу розкопали цю дивовижну перлину, поскидали в контейнери і вивезли до Росії. Тепер українські археологи б’ються над тим, аби отримати звідтіля бодай якийсь дріб’язок, бодай фото…
Вигинаються, світяться барвним сяйвом глеки часів трипільської культури. Науковці впевнені, що розмаїття знаків засвідчує про протописьмо, яке все ще чекає розкодування. А ще унікальний музей кобзарства – де зберігаються старовинні ліри, кобзи. І це не просто музей, тут історія набуває свого багатоголосся і об’єму, свого спрямування. Тут ви дізнаєтеся про страдницькі і героїчні дороги народних співців, їхні імена, а ще про неписаний кодекс, що таємно передався з покоління до покоління. Лише відлуння, дрібнички від цього понищеного співучого братства… Але які вони важливі. Безцінні.
Ні! Мені ніколи не збагнути, чому у Переяславі практично не має туристів. Чому місто з 371 нерухомими пам’ятками історії й архітектури українського народу, 24 тематичними музеями різних профілів – історичні, археологічні, літературні, етнографічні, технічні тощо, з унікальними колекціями – археологічною, козацького періоду XVI—XVII ст. (1800 од.) та стародруків XVI—XVIII ст. (10 тис. од), місто з таким чаром і красою залишається на периферії туристичних та екскурсійних шляхів України. Де, як не тут, українці – юні і дорослі, можуть заглибитися в історію нашої державності, культури, самого духу народу, пізнати і прийняти сокровенні дари, залишені нам предками? Бо мало проголосити місто історико-культурним заповідником, потрібно створити туристичну інфраструктуру і для початку пустити хоч кілька екскурсійних автобусів зі столиці. Всього година їзди…
Мене ж вдруге заманила сюди Оксана Луцик – голова наукового товариства Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, за що я їй і керівництву університету безмежно вдячна. Вона ж разом з викладачем університету Олександром Колибенком та Тарасом Нагайком – керівником Центру усної історії університету, Дмитром Тетерею – завідувачем науково-дослідного відділу археології все зробила, аби я уповні могла вдихнути дух Переяслава. І ще раз доторкнутися його глибин і таємниць. Я не назову всіх імен незвичайних, залюблених у свою справу і своє місто людей, з якими мене звів Переяслав. До архівістів, музейників, археологів у мене побожне ставлення, як до охоронців древніх таємниць, своєрідних хронографів часу. Та й взагалі людей виняткових, обраних. Низький уклін вам усім за ваші труди.
Звичайно ж, мене запросили напередодні відзначення трагічних роковин Голодомору, я мала дві великі зустрічі в університеті і перед старшокласниками. Тема непроста, мене зворушила щирість і чесність запитань молоді. Їхня відкритість. Сприйнятливість. Поєднувати розповідь про проблеми, пов’язані з Голодомором і демонструвати щось із своєї творчості надзвичайно важко. Мені це ніколи не вдавалося. Часові рамки таких зустрічей завжди обмежені і хочеться розповісти про найголовніше і прочитати найважливіші тексти.
А ще поділитися своїм враженням від міста. Здавалося – навіщо це їм, мешканцям Переяслава? Вони, може як ніхто, і так мають знати ціну тим скарбам, якими володіють, серед яких живуть. Мабуть, це потрібно було насамперед мені, щоб для себе точно сформулювати оте пронизливе відчуття історичної дрожі, яке пронизує тебе у маленьких скверах, крихітних кав»ярях, у музейних залах. Це передчуття, гомін новітнього припливу, яким вібрує гостинне маленьке українське місто, яке завжди відкрите до змін, і завжди залишається самим собою.
Наталія Дзюбенко-Мейс
