Шкільні роки, мабуть, найкращі в людському житті. Однак тільки з плином часу розумієш, на перший погляд, цю просту істину. Спробувати пережити хоча б маленьку частину цього неповторного періоду життя можна за допомогою спогадів. Особливо, коли цими спогадами під час зустрічі діляться ті, хто сидів з тобою за одною партою, навчались в одному класі…

26 серпня о 12 годині у міській школі №1 зібрались випускники 1968 року. На той час школа була восьмирічною. Багато учнів продовжили навчання у третій школі, були й такі, хто пішов до інших навчальних закладів. Один із організаторів зустрічі Володимир Кучеренко (65 років) розповів:

– Так склалось, що я, як і більшість моїх однокласників, вчився у двох школах, тож і на зустрічі ходжу в обидві – першу та третю. Цього року у нашого класу ювілей – 50 років, як закінчили навчання у першій школі. Зазвичай зустрічі однокласників проводили у червні, але цього року ми зумисне перенесли зустріч на кінець серпня. Річ в тім, що наш однокласник Семен Бейліс ще у 1990-х роках виїхав до Ізраїлю і жодного разу на наших зустрічах не був. Зв’язок із ним підтримую через інтернет. Він пообіцяв, що на 50 років обов’язково приїде. Згодом він надіслав повідомлення, що взяв квитки на 25 серпня, тож на 26-те і призначили нашу зустріч.

До школи Семен Бейліс прийшов першим, і через 50 років вперше переступив її поріг. Він приїхав у Переяслав разом із дружиною Фаїною та двома онуками. Пройшовши коридором, відразу знайшов свій клас:

– Ось тут ми навчались. Щоправда, тоді замість столів стояли зелені парти та і дошка була не така…

Своєрідний екзамен організували однокласники Семену. По одному заходили до класу і мовчки ставали перед ним. Семен мав назвати ім’я, прізвище чи шкільне прізвисько. Іспит здав на відмінно, жодного разу не помилився, причому дівчат упізнавав відразу, а от хлопців пригадував довше. Загалом на зустріч із 30 випускників завітало тринадцять.

– Багато наших однокласників нині живе за кордоном: в Америці, Франції та Німеччині. А ще більше уже пішло в інший світ – роки… – зазначив Володимир Кучеренко.

Довгенько сперечалися, де хто і з ким сидів за партою. Єдиної думки не було, бо кожного року мінялись партами та місцями. То хтось запам’ятав, як під час контрольних списував той же варіант завдання у товариша, інші – як під час уроку з жалем дивились у вікно.

Згадали вчителів, яким вдячні за вимогливість, за віру в них та підтримку, та класного керівника Леоніда Івановича Саріна: хлопцям не раз від нього діставалось за паління цигарок. Про свою виховательку Лідію Семенівну Янцелевич, яка із ними проводила вільний час та допомагала готувати уроки, сказали багато теплих слів. Ніна Дика розповіла, що на той час перша школа була школою продовженого дня. Тож після уроків був обід, згодом – кілька годин відпочинку, а потім в класі всі виконували домашнє завдання:

– Лідія Семенівна у вільну годину не давала нам бігати по школі, як це відбувалось в інших класах. Вона підшукувала цікаві книжки і читала їх уголос. Це було настільки цікаво, що ми не могли дочекатися початку вільних годин. Вона була нам, як мати, із нею можна було побалакати про все.

– Точно, як мати, – підтримав розмову Сергій Соболь. – Колись на початку березня із хлопцями після обіду побігли до річки купатись. Хтось із дівчат нас їй «видав». Приходимо на самопідготовку, вона вишикувала нас в рядок, і кожному, у кого були мокрі труси після купання, дала добрячого материнського ляпаса. Ми сприйняли це як належить.

Також згадували, як Лідія Семенівна організувала танцювальний гурток, як вони в сьомому класі вибороли перше місце в обласному хореографічному конкурсі та отримали в нагороду поїздку пароплавом до Херсона. Володимир Кучеренко запропонував відвідати могилу Лідії Семенівни. Купивши великий букет троянд всі дружно поїхали на Ярмаркове кладовище.

Потім, вже сидячи в ресторані «Дружба» за святковим столом, продовжили спогади. Кожен розповів про найпам’ятніші дати у своєму житті. Але оскільки однокласники за 50 років збирались не раз, то про кожного знали майже все. Тож найбільше цікавились, як склалось життя у Семена Бейліса, якого не бачили півстоліття. Чоловік розповів, що виїхати за кордон його змусило безгрошів’я, яке розпочалось у Радянському Союзі на початку 90-х. Після закінчення у російському Калініні будівельного інституту за спеціальністю промислове цивільне будівництво він працював у будівельних організаціях Бресту. Ще під час навчання одружився, у Білорусі у нього народилась друга донька, тож молода родина дуже потребувала грошей. Завербувався на північ, проте зарплатню перестали платити і там. Тож на початку 1991 року вирішив залишити Союз та виїхати до Ізраїлю. За його словами найважче було з вивченням івриту – державної мови. Цей початковий період життя в новій країні був дуже складним. Та зрештою все наладилося. На сьогодні працює керівником будівельного відділу Тель-Авівського університету. На пенсію вийде через два роки, бо згідно з ізраїльським законодавством пенсійний вік – 67 років. Тож нову зустріч і призначили провести через два роки. Можливо, на неї приїдуть однокласники і з інших країн.