Перебуваючи на цьогорічній регаті «Кубок Переяслава», випадково дізнався, що наш земляк Віктор Безнос, 62 роки, три роки тому на яхті «Віола» зробив вояж до турецького Стамбула. Тож, зустрівши яхтсмена на фініші, попросив розповісти про те, як він став капітаном та як зважився на власному судні перейти Чорне море.
За гроші, заплачені за старий корпус судна, міг купити автомобіль
– «Віола» – це моя четверта яхта. Я починав ходити по Дніпру, як і більшість переяславських яхтсменів, на швертботах (вітрильне однощоглове спортивне судно з висувним кілем – авт.). Потім зробив невеличку гоночну яхту, але вона мені не подобалась. Тож вирішив підшуковувати корпус, який би припав до душі. Річ в тім, що купити готову яхту я собі дозволити не міг. Ціни на них, що у вісімдесятих роках минулого століття, що зараз, як для наших зарплат, астрономічні.
І ось у 1988 році, ідучи в похід по Дніпру у складі київського яхт-клубу, побачив у Нікополі корпус колишнього рибацького катера. Він мені сподобався. По завершенні походу відразу з товаришем поїхав його купувати. Заплатив за «голий» корпус 2200 рублів. На той час на ці гроші можна було купити «Запорожець». Домовився із капітаном баржі, яка йшла до Києва. Повантажили його і доставили до Переяслава. Два роки корпус стояв на стапелях у нашому яхт-клубі. Чесно зізнаюсь, поняття не мав, як із нього зробити яхту. У мріях я її бачив, але, як власноруч втілити мрію, не знав. Малював всілякі проекти, консультувався із досвідченішими яхтсменами. І ось коли все «вималювалось», як то кажуть, зробив покроковий план: що, як і в якій послідовності робити. Три роки кропіткої праці, і у 1992 році спустили «Віолу» на воду. У цьому ж році наш яхт-клуб організував та провів перші перегони Кубка Переяслава. І задля того, аби я встиг доробити вітрильник та взяти в них участь, змагання відтермінували на тиждень. До речі, я тоді переміг у своїй групі, на приз отримав кольоровий телевізор. Я тоді ходив під вітрилом із помічником Олександром Марченком, після того взяли участь у змаганнях в Києві та Черкасах. Згодом Олександр виготовив власну яхту «Батура», тож я мусив підшуковувати нового члена екіпажу.
Походу в Туреччину передували річкові походи
– Перед тим, як піти до Туреччини, я разом із кількома іншими екіпажами нашого яхт-клубу у 2011 році взяв участь у вітрильно-історичній експедиції. Ми пройшли річками аж до білоруського Бресту. Спочатку у нас був задум на честь моряків Пінської флотилії, які воювали у роки Другої світової війни на Дніпрі, дійти до міста Пінськ, де зародилась флотилія. Проте, дійшовши до Пінська, вирішили продовжити маршрут до Бреста. І День перемоги зустріли там. До нас з візитом приїздив консул України в Білорусі і цікавився походом. Найбільше пригод трапилось на зворотному шляху. Річки обміліли, і кільові яхти не змогли продовжити маршрут. Тож, аби добратись додому, на «Віолі» мусив підрізати кіль, який потім в яхт-клубі відновлював.
У 2013 році організували спільний похід із київським яхт-клубом на Чорне море. Вирішили, як то кажуть, «власними бортами» спробувати, як поведуть себе наші вітрильники у морі. Та й взагалі хотілося перевірити нашу майстерність: одне діло – йти по річці від буя до буя, інше – в морі, коли не бачиш берегів. Накупили цілу купу навігаційних приладів, радіостанцій і вирушили. Яхти успішно пройшли маршрут Переяслав-Миколаїв-Одеса-Скадовськ-Тарханкут.
Віктор Якович розповів, що лише у 2015 році вирішив спробувати свої сили в поході до Стамбулу. До переходу готувався дуже довго. Чимало часу зайняло оформлення нвйрізноманітніших паперів як на яхту, так і на капітана. На той час іще безвізового режиму до Європи не було, то мав оформити візу в Болгарію. Турки вже приймали українців без віз. Враховуючи те, що лише морська відстань від Очакова до Стамбула складала більше 700 кілометрів, перехід розбив на кілька етапів: Переяслав-Очаків, Очаків-Варна, Варна-Стамбул.
Парадокс: чим кращий сервіс, тим менша вартість портового збору
Діставшись до Очакова, він на собі відчув всі українські сервісні «принади». За
добову стоянку яхти з нього вимагали так званий портовий збір у розмірі 100 доларів. І це при тому, що ніяких умов навзамін не пропонували. За словами капітана, не було ні електрики, щоб підзарядити акумулятори, ні гарячої води, ні туалету:
– Просто голий пірс та пісок. І вимагають за стоянку таку суму! Я принципово не заплатив, – говорить.
На маршруті від Очакова до Варни три доби був без берега, і, мабуть, через втому випадково зайшов у територіальні води Румунії. Румунські прикордонники, як виявилось, не дрімали і відразу ж їхній катер підійшов до яхти. Повідомили, що вона перебуває в румунських територіальних водах. Перевіривши документи, супроводжували його аж до територіальних вод Болгарії.
– У Варні стояв майже тиждень, там це коштувало із усіма послугами лише 18 доларів за добу. Причому вітрильник на стоянці знаходився під охороною. Я без проблем його залишав і ходив гуляти містом. Побував у музеях, побачив, як живуть прості болгари.
Добре відпочивши, вирушив до Стамбула. Босфор зустрів переяславця молитвами, які лунали із навколишніх мечетей.
– Взагалі Босфор мене шокував. У цій протоці, що веде до Середземного моря, наскільки жвавий рух суден, що іноді здавалось, ніби вода кипить. Босфором проходили найрізноманітніші судна – від яхт, таких як у мене, до океанських завдовжки по 200 і більше метрів.
У Стамбулі він пришвартувався в найдорожчій марині «Атакой». Марина – це суспільна гавань для вітрильних або моторних яхт, спеціально обладнана для безпечної стоянки й сервісного обслуговування приватних суден. Крім причалу, марина надає можливість отримати різноманітні послуги: тут є сервісні служби, які в разі потреби надають допомогу в ремонті такелажу, є душ, туалет, підйомники, заправка яхти пальним, водою, підключення до електромережі, також є безкоштовний доступ до інтернету. Тут розташововані також магазини та ресторани.
– Стоянка коштувала 60 доларів на добу. Працівники марини мені підказали, що я можу безкоштовно на папері оформити стоянку у них, а яхту залишати на безкоштовній якірній стоянці біля одного із островів у Мармуровому морі. До цього острова кілька разів на день ходить пором. Тож кожного дня о восьмій ранку на поромі плив до Стамбула і повертався назад о 21-й. Цілий тиждень я так їздив на екскурсії. Обійшов усі історичні пам’ятки, побував у мечеті, яку свого часу збудували коштом Роксолани. Відвідав і місцеві магазини та численні базари. Дуже шкодую, що свого часу не видрукував фотки, а залишив їх у цифровому форматі на флешці, яку десь так поклав, що не можу знайти.
Через шторм подорож трохи розтягнулась
30 липня Віктор Безнос вирушив у зворотному напрямку, але шторм змусив на вісім днів затриматись у Болгарії. Коли він закінчився, переяславець вирушив у відкрите море, проте по радіо передали нове штормове попередження. Вирішив назад не повертатись, а зайшов у Румунію і там чекав гарної погоди. Ще перебуваючи на стоянці у Болгарії, дізнався, що між двома країнами є договір, за яким судна, які вийшли із Болгарії, можуть безперешкодно заходити у територіальні води Румунії і в разі потреби навіть ставати в її портах на стоянку. Тож перечікуючи негоду в Румунії, капітан скористався моментом і відчистив днище судна. Це потрібно було зробити тому, що в морській воді є багато молюсків, які налипають на днище суден. Якщо вчасно їх не зняти, то згодом вони кам’яніють і вдома довелось би збивати їх за допомогою молотка, а так обійшовся лише жорсткою щіткою. Через негоду перехід Румунією здійснював у кілька прийомів:
– Так ото «прихватками» дійшов до Дунаю, а там уже поруч і рідна Одеса. Загалом подорож зайняла два місяці. За цей час я подолав 3900 кілометрів. Потратив на все, про все близько 500 доларів.
Він розповів, що харчі та воду взяв із дому. А ще кілька невеличких газових балонів, таганок. Варив картоплю, макарони, гречку, рис, заправляв салом чи консервами, тож на їжу особливо не витрачався. Брав і ковбаси, але їх з’їв в першу чергу, бо на яхті холодильника немає. Пральний порошок, щоб не намочився, пересипав у дволітрову пляшку. І коли проходив митний огляд, то болгарські та турецькі митники найбільше цікавились білим порошком, чи то, бува, не наркотик.
Віктор Якович розповів, що під час подорожі іноді добовий перехід складав від 180 до 220 кілометрів. Яхта обладнана підвісним мотором, але його він використовував лише для проходу дніпровських шлюзів, на перехід через Босфор та на входи у марини. Тож 40 літрів бензину, які капітан узяв із собою, в поході вистачило.
– Ось так здійснилась моя найдавніша мрія. Я дуже хотів пройти шляхом запорізьких козаків, які на чайках з Дніпра ходили воювати в Стамбул, – сказав насамкінець яхстмен-мореплавець.
Володимир Набок (“Вісник Переяславщини”)
