До Переяслава завітала медійниця Саша Гонтар. Про що розповідала?

14 березня в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі в рамках проєкту “Платформа можливостей” відбулася зустріч з редакторкою та ведучою “Телебачення Торонто” Сашею Гонтар. Медійниця завітала до Переяслава разом зі своєю собачкою Марлою та розповіла студентам про внутрішню роботу медіа, поезію та гумор. Інформатор переповідає найцікавіше.

Спочатку Саша Гонтар згадала про своє дитинство та юність на Кіровоградщині. Зазначила, що її життя там нічим не відрізнялося від інших звичайних людей: “Якби не моє сильне захоплення літературою, я б не зробила із себе нормальну людину. Я рада, що у мене була бібліотека, в яку я ходила та щось вивчала”.

Саша Гонтар за освітою вчителька початкових класів, проте ніколи нею не працювала, бо на п’ятому курсі перевелася на спеціальність “Журналістика”: “Я просто займалася пошуком того, що мені подобається. На другому курсі мене осяяла думка, що навряд буду вчителькою початкових класів. Потім потрапила у вир роботи закладів громадського харчування. Коли вже навчалася на журналістиці, мені викладачка порадила робити блог із жартами про регіональні медіа. Я знімала якісь огляди новин, а мої викладачі були просто в захваті від цього. Я, чесно, не розуміла чому. Одного разу моя викладачка запостила у Facebook один із моїх оглядів та написала щось типу: “Це геніально, краще тільки “Телебачення Торонто”. І так мої колеги мене побачили, не знаю, як не крінжанули з цього, але запросили до співпраці”.

Також Саша Гонтар поділилася історією про свій переїзд до Києва: “Ніколи не любила Київ, бо він не відповідав моєму темпу та ритму. І ці відстані мене завжди дуже дратували. Як тільки приїздила туди, зі мною завжди ставався якийсь треш. Йшли бомжі, розсипали із сумки пляшки, я на них задивилася та врізалася головою у бокове дзеркало мікроавтобуса. Мені здавалося, що це останнє місто на землі, куди я могла переїхати. А потім раптово подумала: а може, це непогана ідея? Цьому передував лише один мій вдалий приїзд до Києва. Коли я йшла, мені всі усміхалися, а пташки, наче як з “Disney”, кружляли біля мене і наспівували: “переїжджай, переїжджай”.

Після переїзду я працювала редакторкою на “Телебаченні Торонто”. У мене була зміна із 7:00 до 14:00. Ми розважалися з моїми колегами з новин як могли. Була колись новина про те, що жінка палицею побила на Гідропарку дівчат та кричала їм “Проститутки”. Ми з цього посміялися і написали новину із цитатою цієї жінки в заголовку. Через деякий час все ж люди помітили, що ми так розважаємось, і таких новин стало значно менше. Але життя у Києві мені вже не видається таким магічним, як це було раніше. Я мрію переїхати до Івано-Франківська, бо у моїй голові це якесь таке затишне місто”.

Також Саша Гонтар відповідала на запитання, які їй ставили студенти.

Як вам вдається витримувати баланс між гумором та серйозними темами?

– Це щось таке, де ти відчуваєш внутрішню межу. З розумінням, що це для того, аби розповісти щось важливе, але й використовуючи гумор, що ми зазвичай і робимо.

Як зараз працює “Телебачення Торонтно”?

– На початку 2022 року нас застало колективне вигорання. А потім виявилось, що від цього можна зцілитися тим, що почалося повномасштабне вторгнення. Тоді ми відійшли від формату дайджестів новин, бо все дуже швидко неслося і важко було зняти випуск, щоб потім не відбулося ще багато різних подій за кілька днів до випуску.

Перші місяці робили стріми, і це було досить дивно, бо ми вирішили, що все, що ми вміємо, – це нервово жартувати з того, з чого не варто було би. Подумали, що це комусь допоможе на початку повномасштабного вторгнення, у таких умовах. І справді, деякі наші глядачі й досі дякують за такий формат. Спочатку намагалися в бік новин відійти, потім зрозуміли, що без гумору досить важко розповідати новини, які тоді відбувалися. Багато людей саме цього тоді й потребували. Потім зрештою повернулися до більш сталого контенту.

Який склад вашої команди?

– Зараз нас працює набагато менше, ніж до вторгнення, – чотири редактори, операторка, режисер монтажу, гримерка, операційний директор, бухгалтерка та сценарист. Напевно, наш щоденний режим уявляється так: ми сідаємо за круглий стіл, на якомусь борді пишемо маркером геніальні теми, все відбувається яскраво та динамічно… Але це насправді зазвичай досить нудна робота. Ми просто приходимо з кислим обличчям сідаємо біля ноутбука і дивимось в нього, іноді говоримо щось одне одному.

Що потрібно для того, аби сюжет вистрілив?

–  У 2022 році, що б ти не випустив, воно було успішним. Український YouTube просто квітнув. А потім відбулося перенасичення пишанням. Зараз для того, щоб створити успішне відео, думаю, потрібно прийти до розважального контенту. Але щоб це було не про Трампа, якісь актуальні події, що відбуваються в Україні, а просто типу “Собачка бігає 10 годин”. А, і звісно, підходити на вулицях до людей та запитувати, скільки вони заробляють. А загалом треба фокусуватися на тому, про що твій проєкт, і не робити для того, щоб просто робити, а поставити собі запитання: “А щоб шо?”.

Чи пишете ви зараз? Чи варто чекати нову збірку?

– Колись я дійшла до того, що поезія – це мій талант, бо він доступний. Тоді мені здавалося, що писати вірші може будь-хто. Це стало моїм способом самовираження. Я ходила на різні поетичні читання у Кропивницькому. Брала участь у битвах поетів, де ми читали свої вірші та змагалися, хто написав кращий. І лише через чотири роки я посіла перше місце та виграла 40 гривень. Це було цікаво, близьке оточення, з яким можна було поговорити про щось спільне. Коли переїхала до Києва також була у поетичній тусовці, що й привело мене до створення власної збірки поезій “Жери землю”. Зараз, на жаль, не пишу. Я втратила цей потяг у собі. Для того, щоб щось писати, потрібно позбавитися внутрішньої цензури і модерації всього, про що ти хотіла б висловитись.

Як ви зустріли повномасштабне вторгнення? 

– Безперечно, тривалий час я думала, що цього не буде. 23 лютого мій колега отримав дзвінок про те, що пора дитину з Києва вивозити. І я така думаю: “Хм, що б це могло означати?” Поїхала додому, сказала чоловікові, що потрібно в “АТБ” сходити. Ми пішли, купили гречки і пляшку горілки. Прокинулись 24 лютого так, як і всі… І я пораділа, що ми сходили в “АТБ”.