29 вересня — день пам’яті жертв Бабиного Ярого — одного з найбільших злочинів Голокосту у світі. Бабин Яр — це непроговорена травма про вбивство двічі — фізичне нацистами, а згодом вбивство пам’яті комуністами.
Бабин Яр – всесвітньо відомий, очевидно найбільш моторошний, але не єдиний в Україні символ Голокосту. Масові страти людей за національною, етнічною, расовою, культурною, релігійною та класовою ознаками проводилися тоталітарними режимами у XX столітті по всій Україні, а у часи Другої світової війни стали уособленням нацистської політики масового знищення населення.
Розстріли в Бабиному Яру відбувалися майже щоденно понад два роки – від вторгнення нацистів та їхніх союзників до Києва у вересні 1941 року і до завершення гітлерівської окупації міста у листопаді 1943 року – та стали відомі як символ «Голокосту від куль». За цей час було знищене практично все єврейське населення міста.
Близько ста тисяч жертв цього нацистського злочину – військовополонені і цивільні громадяни, серед яких були представники єврейської національності і ті, хто намагалися їх урятувати: українці, роми, караїми, учасники українського визвольного руху, заручники, порушники комендантської години, «саботажники», пацієнти психіатричної клініки.
Радянський режим методично знищував або спотворював пам’ять про жертв, вдавався до фізичного руйнування, маскування, забудови місць своїх злочинів. А сьогодні на Бабин Яр падають уламки ракет, посланих московським режимом на мирних українців. Завдання кремля впродовж сотень років не змінилося – загарбувати, вбивати, нищити, брехати, і знову нищити докази і свідків своїх лиходійств.
Усупереч нав’язуваній комуністами політиці брехні і забуття, пам’ять про трагедію Бабиного Яру та звірства тоталітарних систем в інших місцях України, а також про сміливих українців, які рятували євреїв у роки Другої світової війни, завжди зберігалася людьми – свідками, нащадками, близькими і просто небайдужими.
Нині Бабин Яр у Києві ~ це відома у всьому світі меморіальна локація, місце спокою, але не заспокоєння. Подібні місця пам’яті мають слугувати світовій спільноті застереженням про небезпеку від ненависті, расизму, міжнаціональної ворожнечі, переслідування та знищення людей за етнічною, політичною, релігійною або іншими ознаками.
«Ніколи знову» – це була відповідь цивілізованого світу на численні злочини тоталітарних режимів минулого століття, данина пам’яті жертв, шана мужності героїв, нескореності народів та самопожертві праведників.
Але, на жаль, у XXI столітті все ще існує та намагається диктувати свої умови інший світ — тоталітарний, людиноненависницький, терористичний. Той, що в особі російської федерації знову приніс війну і геноцид на українську землю. Нацизм в росїї відроджується в рашизмі, сповідуючи ту ж саму політику «розв’язання національного питання» (за версією рашистів – українського) та застосовуючи практично ті ж самі методи: масові страти, вбивства з особливою жорстокістю, фізичні та моральні тортури, спалювання тіл з метою приховати свої злочини, викрадення та вивезення людей, зокрема дітей.
Минулого року новини та світлини зі звільнених українських міст і сіл жахнули все людство. Сьогодні, коли минуло понад 580 днів спротиву України рашистській навалі, ці кадри та сюжети зі свідченнями про злочини терористичного московського режиму стали ледь не буденним контентом, який, безумовно, пробуджує лють в більшості українців, але вже не має ефекту сенсації чи навіть адекватного подразника свідомості для тих, кого це безпосередньо не стосується. Важливо усвідомити – не можна звикати, піддаватися втоміІ змирятися чи замирятися.
Світ має пам’ятати – геополітичні мир і безпека можливі тільки після повного знешкодження агресора та притягнення винних до відповідальності, як свого часу було покарано нацистських злочинців. Відсторонитися, вочевидь, не вий^е. Непокаране зло має властивість розповзатися все далі. Доказів і свідків! у процесі над московським тоталітарним режимом, що сьогодні чинить терор на українській землі, вже є більше ніж достатньо.
