День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни — день пам’яті в Україні. Він відзначається щорічно 22 червня, у день початку німецько-радянської війни, яка забрала життя кожного п’ятого українця. Запроваджуючи цей День у листопаді 2000 року, українці навіть не уявляли, що майже через 22 роки він перетвориться з історії на щоденну реальність.

У чому проблема?

Війна. Зруйновані міста й села, сплюндрована українська земля, вбито тисячі невинних людей, понівечено мільйони людських доль. Війна жахлива завжди, особливо — коли вона у твоєму будинку, місті, країні. Військова агресія росії в Україні вже 4 місяці збирає свою страшну жатву.

119 днів українці виборюють право на життя. Проходять через вогонь фронтів, через холод і сирість укриттів, через далеко не солодкі шляхи чужини, через розлуку з найдорожчими, через смерть рідних і близьких. Україна платить за свою свободу неймовірно високу ціну.

Їх вбила росія

росія вбиває цивільних. З початку війни в Україні загинули щонайменше 4500 мирних жителів, наводить ООН цифри станом на 22 червня. За даними організації, ще 5565 людей отримали поранення. Найчастіша причина загибелі або поранення, за даними ООН, — застосування вибухових пристроїв із великою зоною ураження, у тому числі обстріли з важкої артилерії та реактивних систем залпового вогню, а також ракетні та авіаудари.

В ООН уточнюють, що загиблих та постраждалих значно більше, а наведені цифри — це задокументовані та підтверджені жертви війни.

У Нацполіції назвали попередню цифру загиблих мирних жителів від початку повномасштабного вторгнення росії. За словами голови Нацполіції Ігоря Клименка, наразі розслідується понад 12 тисяч справ про загибель мирних жителів, 1200 тіл ще не ідентифіковані. І це теж лише приблизні цифри.

Росія вбиває й калічить наших дітей. Ще з 2014-го року через російську збройну агресію на Донбасі Україна дізналась, як це — втрачати дітей на війні. Але з 24 лютого рашисти знищили дитинство цілого покоління українців і цьому немає прощення. Смерть рідних, зруйновані будинки, холод підвалів, біженство, страх обстрілів, сексуальне насильство, самотність і сирітство стали новою жахливою реальністю для дітей України.

Наші діти знають, що таке повітряні тривоги й бомбардування. Вони живуть в окупації чи змушені стати переселенцями. Щонайменше 324 дитини загинули через напад російських окупантів на Україну. Тисячі українських дітей стали жертвами цієї війни. Сотні загинули, отримали травми й каліцтва, ще більше — психологічно травмовані. Усі ці українські діти — жертви агресії росії проти України. Це страшна реальність, у якій ми живемо вже вісім років і понад сотню днів.

Росія знищує цвіт нашої нації. Гинуть патріоти, волонтери, люди з активною життєвою позицією, журналісти. Так, від початку повномасштабної війни рф проти України загинуло 32 журналісти: 8 — під час виконання редакційних завдань, 11 — стали випадковими жертвами обстрілів, 13 — віддали життя за Україну в лавах ЗСУ.

Щодня о 9:00 Україна завмирає в загальнонаціональній хвилині мовчання для вшанування пам’яті загиблих унаслідок збройної агресії російської федерації.

Зруйновані міста й села

З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ в Україну в різних її районах під обстріли та авіаудари потрапляють мирні громадяни, автомобілі швидкої допомоги, дитячі будинки, лікарні та житлові райони.

За даними Кабміну, за найменшими підрахунками, пошкоджено 45 млн м² житла. Деякі міста та села майже повністю зруйновані. У кожному зі зруйнованих будинків жили українські родини. І навіть якщо їм пощастило вирватися з цього пекла живими, усі ці люди — жертви війни.

Маріуполь. Назву цього міста тепер знає весь світ. Місто Марії стало першим великим українським містом, яке російська армія методично й попри жертви серед мирного населення зруйнувала повністю. Маріуполь — це шокуючий обстріл пологового будинку, з якого на ношах виносили закривавлених породіль. Це сотні людей, похованих живцем під місцевим драмтеатром із написом “Діти”, який розбомбила росія. Це нашвидкоруч зроблені у дворах багатоповерхівок поховання й кілометрові братські могили, у які окупанти й досі скидують неопізнані тіла містян, наче сміття. Це танці і святкування окупантів на кістках маріупольців і знущання над живими людьми, тими, що залишилися в місті. Це санітарна катастрофа та епідемії. Це все неможливо простити й забути.

До війни Ірпінь був одним із найуспішніших містечок України. Місто очолило рейтинг міграційної привабливості та увійшло в трійку найбезпечніших міст країни.

Це було місто здоров’я і спорту, місто затишних парків і гарних скверів, місто щасливих людей. Але російська агресія змінила все. Сьогодні Ірпінь очолює черговий рейтинг — найбільш зруйнованих міст Київщини. Окупанти знищили майже 70 % житла та соціальної інфраструктури міста.

Молода жінка на ім’я Ірина тікала під обстрілами з Ірпеня разом із дітьми. “Місце, яке було моїм всесвітом, назавжди зникло. Важко повернутися в те місце, де протягом 6 днів відчуваєш тваринний страх за своє життя й життя дитини, потім в одну мить мусиш залишити все і просто тікати в нікуди… А за два тижні дізнатися, що твій будинок згорів разом з усім, що було дорогим і цінним для тебе… Я справді не знаю, як і куди повертатися. Я розумію, що я не одна така. В Україні таких історій тисячі, є набагато страшніші. Кожен переживає свою трагедію. І шукає можливість це якось пережити і вижити…”

Від будинку Ірини не залишилося нічого, крім металевого каркасу сходів. Тепер вона знайшла прихисток за кордоном і дякує всесвіту за можливість не втратити віру в людство й людяність. Ірина — у безпеці, її світлини усміхнені і виглядають щасливими. Але навіть вона зізнається, що думки про смерть ще й досі не залишають її. “Після звільнення Ірпеня з’являється безліч фото людського горя і втрат під час окупації. Вбивства, зґвалтування, звірства. Моя втрата страшна, але це не трагедія. Втрата близьких, втрата здоров’я і психологічна травма — це те, що відновити неможливо. Двоє моїх сусідів не пережили навалу орди, їх тіла два тижні пролежали просто неба”.

Ми звільнимо Маріуполь. Так само, як звільнили Ірпінь, Бучу, Бородянку. Але це не зможе повернути нам тих, хто став жертвами рашистів.

Мільйони українців були вимушені залишити свої домівки, аби врятуватися від смерті. І поки частина цих людей уже має змогу повернутись на рідні землі, іншим немає куди повертатися. Місця, де вони кохали, народжували дітей та будували плани на майбутнє, зрівняні з землею або перебувають в окупації.

Під обстрілами і в окупації

“Коли починають бомбити, діти самі кричать — баба, біжимо в бомбосховище!”, — жителі селищ на кордоні Миколаївщини й Херсонщини живуть під постійними обстрілами окупантів із боку Херсона. Зруйновані будинки, в землі — воронки розміром із вантажівку, відсутні вода та харчі — це страшна реальність, від якої не всі можуть поїхати.

У самому Херсоні, де “не стріляють”, теж несолодко. Тут ворог здебільшого вбиває тишком, залякує й тисне психологічно. Регіон понад сто днів перебуває в окупації, ворог захопив 94% Херсонщини. Перші дні громадяни виходили на мирні акції спротиву, протистояли озброєним військовим. З часом тиск на них посилився, окупанти почали застосовувати зброю проти мирних протестів, мітинги стали неможливими. Почалися викрадення та катування активістів. Проте виїхати на безпечну територію було складно, оскільки не було жодного офіційного коридору для виїзду на підконтрольну Україні військовими територію. Зараз же виїхати майже неможливо: ворог перекрив усі виїзди з міста й області.

Майже місяць Херсонщина залишається без зв’язку: росіяни відімкнули українських мобільних операторів, ввели тотальний контроль за спілкуванням у соцмережах і телефоном. Інтернет є лише в окремих точках міста й  у тих, хто ще до війни підключив його від маленьких локальних провайдерів. Жити в Херсоні — це щодня відчувати липкий жах від неможливості подзвонити рідним і дізнатись, чи живі вони.

Окупанти в Херсоні почуваються як вдома. Будь-хто з невідомих причин може їм “не сподобатися”. Людину забирають “на підвал”, і чи повернеться вона звідти додому — невідомо.

“Рускій мір” позбавив херсонців аптек і ліків. Ліки продаються на узбіччях доріг і на базарах із багажників машин під пекучим сонцем або через телеграм-групи, з тих-таки машин. У телеграм-групах, щоби підкреслити, що ліки якісні, роблять приписку “українські” або “не Крим”. Якщо хвороба серйозна — ліки будуть шукати всі родичі і друзі хворого у всіх кінцях міста одночасно. І не факт, що знайдуть. Навіть звичайна пляшечка перекису водню може коштувати до ста гривень. І якщо в людини немає грошей — залишається просто повільно вмирати.

Втрачене фізичне і психологічне здоров’я, розбиті долі, розірвані родини, зруйновані хати й інфраструктура. Тисячі смертей і мільйони травмованих війною. Усе це принесла до нас росія. Світ має почути і зрозуміти: Україна щодня платить криваву дань молоху війни, і якщо не підтримати нас у цій боротьбі, то наступними жертвами російської агресії можуть стати інші країни.

Яке рішення?

119 днів наші воїни б’ються з абсолютним злом. У битві з країною-терористкою, країною-загарбницею задіяні всі. Українці знають, що цій боротьбі не чотири місяці, навіть не вісім років. Лік іде на століття. Сотні років ми здобуваємо право бути українцями в боротьби проти імперських амбіцій московії. 

Завдання кожного українця — вижити й перемогти. Ми дякуємо світові за допомогу — за медійну підтримку, за кошти, за цілу армію волонтерів, за сучасну зброю. Найкраще рішення для світу: продовжувати допомагати Україні зброєю і грошима, чути голоси правди від тих, хто зіткнувся з жахами війни, пам’ятати про жертв рашистського режиму й російської армії. І головне — не забувати про війну й не “втомлюватися” від неї. Бо якщо ми не зможемо впоратися з рашистською навалою, вона не зупиниться і прийде туди, де зараз мирно й тихо. Допоможіть нам зупинити війну та геноцид українців! Україна має встояти, бо захищає зараз усю Європу, весь демократичний світ.

Рішення для українців:  продовжувати боротьбу і продовжувати нагадувати світу про війну. Розповідайте свої історії. Робіть пости і сторіз англійською — навіть якщо здається, що іноземці їх не читають. Говоріть зі світом про те, що відбувається в Україні. 

Джерело