24 серпня Україна святкуватиме 30-річчя Незалежності. Цей ювілей Переяслав.City відзначить циклом інтерв’ю із земляками різного віку і професій, різного статусу і життєвого досвіду. З ними говоритимемо про здобуту незалежність держави з їхнього погляду. І перша така розмова з Почесною громадянкою міста Ольгою Тесленко (81 рік), фінансисткою, яка 17 років (з 1981-го по 1998-й) працювала заступницею голови виконкому – начальницею управління економіки міської ради, була депутаткою міської ради п’яти скликань.

– Ольго Олексіївно, яким для Переяслава був 1991 рік?

– Важким, цікавим і багатим на події. Головою міської ради, по суті, мером міста тобі був Олександр Васильович Тарасенко. Щодо нього Переяславу надзвичайно пощастило, адже це була надзвичайно ерудована, стратегічного мислення людина, що знає до найменших подробиць усі сфери життєдіяльності.

Національний прапор у Верховній Раді 24 серпня 1991 року

Передусім місто мало й надалі забезпечувати розселення евакуйованого після аварії на ЧАЕС населення. Тарасенко розумів, що Чорнобильська програма розтягнеться на багато років, тому наполегливо вирішував проблему розширення меж міста. А реалії були такі: відповідно до генплану площа його становила 2099 га, з них міських земель – лише 749 га, решта – в оперативному використанні прилеглих радгоспів «Переяславський» та «Дніпро» і ефіроолійного радгосп-заводу. І мета була досягнута саме в 1991-му: для потреб міста із земель «Переяславського» виділено 695 га, ефіроолійного радгоспу – 66 га. А ще землі колгоспу ім. Шевченка (с. Циблі) в урочищі Козинські горби були передані для потреб садових товариств та міських очисних споруд. Впроваджувалися нові організаційні форми суб’єктів господарювання. На початок 1991 року в місті діяли 13 кооперативів, в яких працювали 530 осіб. Серед них – будівельники ПМК-14, що змінили форму власності з державної на кооперативну.

Набирало швидких темпів створення політичних партій, рухів, громадських організацій. Особливо ж вони активізуються після державного перевороту (ГКЧП) 19-21 серпня 1991 року.

У рядах комуністів, які ще недавно були представниками єдиної в державі партії, поселилися невизначеність, нерозуміння того, що відбувається. І в цей період розгубленості Тарасенко, зібравши комуністів виконкому, заявив: «Якщо генерального секретаря партії тримають у Форосі в заручниках, а партія мовчить – немає такої партії! Пишемо заяви про вихід з неї». Усі комуністи з виконкому першими в місті склали квитки компартії.

90,32% учасників Всеукраїнського референдуму проголосували “за”

Думаю, для Олександра Васильовича, вихідця з партійної номенклатури, було дуже непросто прийняти таке рішення. Але воно підтвердило – він був і залишився людиною сильної волі, здатною на нестандартні вчинки. А національний жовто-блакитний прапор на флагштоці біля міської ради був вивішений після велелюдного мітингу 6 вересня. Міський комітет компартії припинив свою діяльність, а його приміщення згодом передали музичній школі.

Сьома сесія міської ради 21 скликання, що відбулася 4 жовтня 1991 року, схвалила рішення Верховної Ради про проголошення незалежності України та прийняла звернення депутатів до жителів міста взяти активну участь у всеукраїнському референдумі (відбувся у грудні) та проголосувати за створення незалежної Української держави.

Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991 Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України

Врегулювання потребували вимоги переяславців щодо відведення конкретних місць для проведення мітингів, щодо перейменування вулиць і знесення деяких пам’ятників. Місцем проведення мітингів було визначено парк ім. Одинця (нині Шевченка). А ось до кардинальних змін у найменуванні вулиць та до знесення пам’ятників переяславці в переважній більшості – це показали громадські обговорення – не були готові.

Ця ж сесія повернула статус закладу з українською мовою навчання середній школі №1, яку в 1988-му перевели на навчання російською.

Завдяки Олександру Тарасенку сесія міської ради прийняла дуже сміливе рішення – про визнання трьох будинків будівельного кооперативу «Ясна Поляна», що припинив діяльність у місті, безхозними, прийняття їх у комунальну власність і передачу міськсоцзабезу під відділення для розміщення людей похилого віку. Два добротні будинки на Сковороди, 11 та Кузнєцова, 37 задіяли для потреб престарілих громадян, а ось третій будинок, на вулиці Орджонікідзе (тепер Ярмаркова), уже перебував у приватній власності.

Кооператив «Ясна Поляна» ще однією справою залишив по собі добру пам’ять. Його керівник Володимир Карпов сприйняв ініціативу керівництва міста і взявся за відбудову Воскресенського храму XII століття в автентичному вигляді на залишках його фундаментів. Не встиг завершити, лише звів стіни майже до купольної частини, і виїхав з міста. Завершував роботу і закінчив її у 2008 році відомий будівельник-патріот нашого міста, керівник МП «Весна» Василь Іванович Захарчук.

Ще одне досягнення – в 1991 році було введено очисні споруди міста потужністю 10 тисяч кубометрів/добу (перша черга). До цього, по суті, неочищені стоки спрямовувалися в місцеві річки – Трубіж та Альту.

– Але ж були в ті роки і падіння виробництва, і значна інфляція?

– Після розвалу СРСР руйнація тривалих господарських зв’язків, неузгодженість фінансово-кредитних відносин, системи ціноутворення, порушення зобов’язань сторін у розрахунках за поставлену продукцію не могли не позначитися на загальній ситуації. Найбільше падіння обсягів виробництва на початку дев’яностих було в місті саме в 1991-му – 14,3 відсотка. А ось інфляція в Україні справді галопуючою була в 1993-му – 10256 відсотків: навіть у Вірменії, яка воювала в Нагірному Карабасі, вона була меншою – 4,5 тисячі відсотків.

У місті неймовірними темпами зростало безробіття. Сотні висококваліфікованих інженерів, техніків, представників робітничих професій втрачали роботу. Хіба можна зараз уявити, що в Переяславі до цієї кризи в промисловості працювало 4300 осіб, у будівництві – 1500, лише на швейній фабриці – дві з половиною тисячі? І ось вони масово опиняються без засобів існування. А з тими, хто залишився працювати, підприємства розраховувалися своєю готовою продукцією. Щоб її продати, створювалися стихійні ринки в районі автовокзалу, універмагу, на майданчику біля пожежної частини.

Знижувався життєвий рівень, народжуваність та зростала смертність. З 1986 по 1992 рік у місті зменшилась народжуваність з 18 осіб на тисячу населення до 13,5, а смертність зросла до 11,8 проти 9,6.

Весь час погіршувалося забезпечення населення продуктами харчування та товарами промислових груп. Цукор відпускався по 1 кг в місяць на людину, талони на нього розносили депутати по домівках. За списками також постачалося тверде паливо – по 1 тонні на будинок. Почалися перебої з подачею електроенергії через періодичні відключення. Зменшені ліміти на природний газ змусили шукати альтернативні види палива, дійшло до того, що райспоживспілку зобов’язали завезти в торгову мережу керосин.

– Якою ви бачили молоду державу Україну після проголошення її створення?

– Ми раділи, ми надзвичайно пишалися в 1991-му, що маємо відтепер свою власну державу. Ми були переконані, що має вона безхмарне майбутнє, величезні перспективи, особливо ж враховуючи, яка висока частка у загальносоюзному ВВП належала саме нашій республіці. Однак до розриву багаторічних усталених зв’язків виявилися неготовими. Та ще й, на біду, біля керма країни, а відтак і на місцях не було справжніх державників. І доки такими керівниками будуть люди, які думають не про благо усіх українців, а лише про свої власні інтереси, свої кишені, прогресу не буде. Весь мій професійний досвід підтверджує думку.

Ольга Тесленко – Почесна громадянка міста. 2016 р. Фото: надане Ольгою Тесленко

– Чим ви займалися після роботи у виконкомі?

– З 1998 по 2000 рік викладала економіку в педуніверситеті ім. Сковороди. Потім вийшла на пенсію. У 2009 році створила міську організацію Всеукраїнської партії «Діти війни». У липні 2011-го вона реформована в міський осередок всеукраїнської громадської організації «Допомога дітям війни». Відсудили у влади понад 10 млн грн пільг людям, що належать до цієї категорії. А ще підготувала до видання книгу спогадів про становлення Переяслава в статусі міста обласного підпорядкування.