Чи багато ви знаєте в Україні міст, давніших за наш Переяслав? Ну Київ, Чернігів. Усе? А ось і ні. Виявляється, якщо Переяслав відзначив цьогоріч чотири «одинички» – 1111-ту річницю першої відомості про місто, то Коростень – дві «тринадцятки», тобто 1313-річчя свого заснування. Коли про це дізналися в редакції “Вісника Переяславщини”, то сумнівів щодо того, куди попрямувати в традиційну осінню колективну поїздку, уже не було – до цієї дивовижі на Житомирщині! Тим більше, що це якихось 240 кілометрів і весь час гарна дорога (після Києва 150 км потрібно проїхати т.зв. «варшавкою» – трасою, що веде до волинського Ягодина на польському кордоні).

Заводу немає, а слава живе

Нам пощастило з самого початку: за якихось півтора місяця до нашої поїздки (вона відбулася 5 жовтня) у Коростені було створено туристично-інформаційний центр, і його завідувач Сергій Гераймович, патріот і великий знавець історії свого міста, люб’язно погодився показати всі його «родзинки». І перша з них – це музейна кімната в міському палаці культури (до слова, інтер’єр його сяє після прекрасного недавнього ремонту), де представлена продукція славетного колись Коростенського фарфорового заводу. Завод був заснований ще в 1909 р. поляком Т. Пржебільським, радянською владою був націоналізований і виготовляв широчезну палітру виробів: столові, чайні, кавові сервізи, гарнітури різної комплектації, сувенірні вироби під замовлення. Мати коростенський посуд в домі – то була ознака гарного смаку. Про якість і неповторність виробів заводу свідчать хоча б такі два факти: у 1996 році всі 96 зарубіжних посольств в Україні замовили сервізи на 36 персон саме на ньому; під час візиту президента США Білла Клінтона в Україну йому вручили на подарунок вазу, виготовлену саме в Коростені. Зараз в кімнаті-музеї близько півтисячі експонатів, і половину їх надали сюди колишні працівники підприємства, на якому колись трудилося три тисячі людей і яке після банкрутства на початку 2000-х припинило існування. Однак слава про вироби коростенських майстрів фарфору й надалі жива: достатньо заглянути в інтернет, де й зараз активно торгують ними, і ціна лише зростає з кожним роком, особливо на сувенірні статуетки заводу. Не дивно, що колекціонери звертаються з проханням продати їх і до працівників кімнати-музею. Але не дочекаються.

Столиця дерунів

Ми підходимо з боку центральної вулиці міста – Михайла Грушевського – до найголовнішої окраси Коростеня – парку культури і відпочинку «Древлянський». На самому краю його бачимо невеликий, але оригінальний пам’ятник: на постаменті із сірого граніту стоїть макітра із граніту червоного, з якої вилетів… золотавий картопляний млинець. Звичайно ж, теж гранітний, адже це і є єдиний в Україні пам’ятник деруну. Ще у 2008 р. в Коростені запровадили кожної другої суботи вересня проводити фестиваль «День деруна», який досить швидко набув статусу міжнародного і в якому (нас запевнили!) беруть участь не лише українці та сябри-білоруси, які, як відомо, теж дуже шанують цю картопляну страву. У програмі – конкурси, майстер-класи від мера міста Володимира Москаленка, традиційна школа дерунярства. Уже на першому фестивалі встановили рекорд – приготували 118-кілограмовий дерун, на нього витратили центнер картоплі. На сьогодні відомо вже більше ста різноманітних рецептів приготування цієї страви і, повірте нам, готувати деруни в Коростені вміють: наша група під час перекусу замовила там саме їх.

«Древлянський» не поступиться «Софіївці»

Цей пам’ятник лише один з небагатьох, які зведені в парку «Древлянський». Є тут ще пам’ятники князю Володимиру та його матері княжні Малуші, народному герою Добрині Микитовичу, княгині Ользі. Та найвеличнішим із всіх, звичайно ж, є пам’ятник князю Малу. 10-метрова фігура князя, який зображений у давньоруських доспіхах, встановлена на кручі над річкою так, що її видно з будь-якої точки парку. Чому саме цей історичний персонаж став тут ключовою особою з-поміж усіх інших? Бо Мал – найвідоміший із древлянських, тобто коростенських князів. Саме він, повставши проти несправедливих, нестерпних поборів київського князя Ігоря, із своєю дружиною переміг дружинників недруга і покарав його смертю. Що нам цікаво, а коростенцям приємно, всі ці пам’ятники з’явилися за колективної чи приватної ініціативи, і на втілення цих проектів з бюджету міста не було витрачено нічого.

Взагалі ж міський парк – прекрасне місце відпочинку, зручне і мальовниче. Розміщений по обох берегах кам’яного каньйону, в глибині якого тече річка Уж (не плутати з Ужем, що в Ужгороді – цей довший утричі і тече у Дніпро). Для відпочивальників обладнані прогулянкові доріжки та містки-переходи. Посередині парку – критий павільйон, в якому влітку по вихідних грає оркестр – охочі будь-якого віку можуть танцювати. Живописністю коростенський парк може позмагатися навіть з уманською «Софіївкою», проте тут кам’янистий ландшафт природний, а в Умані – штучний. А ось ідею фонтана, струмінь якого виривається з водойми, коростенці піддивилися саме в «Софіївці». До слова, про фонтани Коростеня. Окрім «річкового», їх тут ще два. Один класичний, збудований ще у 1980-ті роки, благополучно працює неподалік павільйону, який я згадував вище. А ось світломузичний, відкритий два роки тому завдяки коштам заводу з виготовлення плит-МДФ, поставили – ви не повірите! – у центрі міста на тому місці, де раніше стояв пам’ятник Леніну. І тут коростенцям пощастило. Може, й переяславці дочекаються колись подібного.

У «Скелі» є місце навіть для Сталіна

А ми переходимо через місток, щедро увішаний «замками кохання» (навісними замками, які вішають в день весілля молодята), і з інтересом підходимо ще до одного унікального об’єкту міста. Це військово-історичний комплекс «Скеля», що розташований в підземеллях колишнього командного пункту Коростенського укріпрайону. Об’єкт будувався в умовах повної секретності протягом 1934-1938 років в гранітній скелі над Ужем з метою запобігти наступальним діям сусідньої Польщі (кордон з нею, як відомо, тоді проходив по річці Збруч), а використовувати довелося у війні з фашистами в 1941 році. Цей об’єкт трирівневий, проте нині доступ є лише до середнього, загальна довжина коридорів якого становить 156 метрів. В ньому – 36 кімнат. Входи до інших замуровані і туди поки що бажання ні в кого потрапити немає: є відомості, що вони ще й заміновані.

Цей об’єкт будувався як повністю автономний. Тут свій колодязь, а ще є запас води в цистернах з «нержавійки» – 25 тонн. Обладнана система вентиляції, навіть контроль тиску повітря, для аварійного забезпечення електрикою стоять і нині дизель-генератори. Нам кажуть, що все налагоджене і зараз, навіть внутрішня АТС. Загалом тут би мало працювати-служити від 40 до 60 військовиків. У бункері значна частина кімнат відреставрована (музей тут з 2005 року), і в них тематичні експозиції. Вони різні і розповідають не лише про події літа 1941 року. Тут також численне зібрання стрілецької зброї пізнішого періоду, цікава колекція предметів цивільної оборони: дозиметрів, газоаналізаторів, протигазів найрізноманітного призначення. Ви знали, наприклад, що існує спеціальний футляр-камера, щоб виносити дитя-немовля із зони радіаційного зараження?

Обладнаний тут і кабінет для Верховного Головнокомандувача, яким у той період був Йосип Сталін з прямим зв’язком із Ставкою в Кремлі. Хоча, чесно кажучи, напрошується логічне запитання: ну що б тут робив Сталін, командував би дотами? Таку роботу міг би виконати будь-який генерал.

Мушу все ж сказати, перебування в підземеллі (а ми там були з півгодини) – річ неприємна і на психіку діє відчутно. Зате ж яка радість потім вийти на світ, Божий: скільки тут сонця і повітря!

 

Дещо про місто

Роком заснування археологи на одній із місцевих наукових конференцій визнали 705-й. Райцентр Житомирської області, населення – близько 65 тис. осіб. Наповнювачі місцевого бюджету – залізниця, кілька гранітних кар’єрів, завод МДФ, фармацевтична фабрика «Ельфа». В місцевому центрі зайнятості зареєстровано не більше ста осіб. Найстаріша споруда, яка в автентичному вигляді збереглася в місті, – дитяча поліклініка (1926 р.).

Валерій Шкребтієнко

Фото Олени Матвієнко, Юлії Строчинської (“Вісник Переяславщини”)