28 жовтня Ярославу виповнилося б 42 роки. Як вмістити 30 років дружби на кількох сторінках? Як описати всі важливі моменти, пов’язані з Ярославом Потапенком, коли із цих моментів складається і моє життя? Можу без перебільшення сказати, що на формування мого світогляду найбільше вплинули дві людини – мій батько Василь Євменович Гречка і Ярослав Потапенко. Хоч він і молодший від мене на 2 роки, стрімко захопив мене інтелектуальним життям, став справжнім другом і незамінним порадником.
Вперше я побачив незнайомого хлопчину у коридорі Переяслав-Хмельницької школи №4, де навчався. Ярослав щойно приїхав із батьками із Кіровограду, пішов до нової школи, мало з ким устиг заприятелювати. Я звернувся до нього із запитанням, він щиро відповів. Потім ми зустрічалися під час тренувань у боксерському залі і навіть на математичній олімпіаді. Для нього, як для гуманітарія, математика була побічним захопленням, але як талановита людина, він мав успіхи із цього предмету. Досить швидко наші стосунки із приятельських переросли у дружні. Як би це банально не звучало, але вміння дружити – риса притаманна небагатьом. Ярослав умів дружити. Він мав багато друзів і сам був справжнім другом. Він підтримував друзів у скрутні хвилини: провідував у лікарні, на фронті, у в’язниці.
У пам’яті спливають моменти, як ми разом їздили на змагання із боксу. Такий незначний епізод, а я яскраво пам’ятаю всі деталі, ніби це було вчора, а не чверть століття тому. Він читає свою книжку, я – свою із шкільної програми з російської літератури, а по телевізору йдуть «Гайдамаки»… А ще пригадується, що текст Гімну України ще в 1990 році Ярослав вирізав із газети, яку виписував і зберігав у себе на письмовому столі. Навіть не знаючи, що через 23 роки цей текст допоможе йому і іншим майданівцям вистояти у нерівній боротьбі із беркутнею.
Нам було по 15-16 років, коли ми вперше пішли на збори Народного Руху України, місцевий осередок якого на той час очолював Павло Васильович Колесник. Був 1990-й рік, ми пізнавали світ, моніторили ситуацію. Тому, ще навчаючись у школі, Ярослав вів дискусії із комуністично налаштованими вчителями, доводячи, що в сучасних реаліях майже всі комуністи налаштовані проти України.
Із шкільних років Ярослав гартував своє тіло і дух заняттями спортом. Крім боксу і кікбоксингу, він любив їздити на велосипеді, плавати, грати у футбол. Одного разу тренер був здивований, розповідаючи, як Ярослав виграв бій не завдяки кращій фізичній підготовці чи майстерності, а завдяки силі волі. Саме ця риса червоною ниткою проходила через все життя мого друга. Мало хто знає, що він у залі ЦСК тренувався із Віталієм і Володимиром Кличками, у 1996 році був спаринг-партнером Володимира Кличка перед його перемогою на Олімпіаді в Атланті. Сам активно приймав участь у змаганнях, об’їздив всю Україну. У столиці Йорданії представляв Україну на міжнародному турнірі із кікбоксингу і привіз заслужену срібну нагороду. Вже в старшому віці став кандидатом у майстри спорту, а будучи кандидатом наук, доцентом, став майстром спорту із кікбоксингу. Свій останній бій у рингу і спортивну перемогу Ярослав отримав у травні 2015 року, за пів року до смерті.
Воля, систематичність, здатність до концентрації зусиль – ці риси характеризують його в усіх періодах життя і у всіх видах діяльності: у навчанні, спорті, науковій і викладацькій діяльності чи захисті барикад при штурмі Майдану.
Потапенко мав силу фізичну, але головною силою його було слово. Він надихав і піднімав на боротьбу людей під час переяславських віче. Він вчив студентів бути гідними синами своєї нації. Постійно пізнавав світ і себе у світі, осмислював поточні події, намагався змінитися сам і змінити світ. Ще задовго до Майдану, а особливо в останні роки життя, він писав багато публіцистичних творів, які мали успіх і неабиякий резонанс.
Ярослав мріяв стати письменником. В дитинстві писав вірші, один із них опублікували навіть у відомій дитячій Всеукраїнській газеті. Його мрія здійснилася. Книга про російсько-українську війну, війну, учасником якої він безпосередньо був, як член 37 сотні Майдану і як волонтер, який об’їздив сотні кілометрів, допомагаючи бійця на передовій, побачила світ, коли Ярослава вже не було.
Ярослав готовий був іти на смерть заради майбутнього своєї країни, своїх дітей. Коли у травні 2014 року він мав іти на завдання у складі одного із добровольчих батальйонів, єдине питання, яке його цікавило, чи дадуть гранату. На той випадок, коли потрапить в полон, він не хотів здаватися живим.
Людину формує середовище. Зараз можна казати, що йому поталанило народитися в родині професійних філологів Олександра Івановича і Ганни Іванівни Потапенків, писати наукову роботу у КМА під керівництвом відомого філософа і культуролога Мирослава Поповича, однак за усіма досягненнями Ярослава стоїть невтомна самовіддана праця. Після закінчення із медаллю у 1992 році середньої школи №6, він поступив на історичний факультет, який щойно відкрився у Переяслав-Хмельницькому вузі, а через рік успішно здав іспити і поступив на факультет культурології найпрестижнішого в Україні закладу – Києво-Могилянської Академії.
Варто сказати про екологічні акції, Ярослав у них не тільки активно приймав участь, але й сам організовував. Пам’ятаю, першу таку акцію він провів, коли я був у Скадовську, я тоді зателефонував і дуже обурювався, що провели її без мене, адже планували ми її раніше удвох. Очищення землі від бруду він порівнював із очищенням душі від гріхів. Ярослав був глибоко віруючою людиною, читав Біблію і «Житіє святих». Ще в 2011 році він вирвався із тенет Московського патріархату, щотижня ходив до церкви і розумів, доки існуватиме в Україні УПЦ Московського патріархату, доти Україна не здобуде справжньої незалежності.
Він був дуже добрий і дуже щедрий. Купував багато книжок, особливо в доінтернетну епоху, спонукав мене багато читати, завдяки йому я прочитав усього Б.Акуніна, В.Суворова, Гьоте. Йому приносило величезну непідробну радість, коли ділився знаннями з іншими. Мабуть, через це його любили і поважали студенти. Коли в 2011 році вся Україна гуділа, прочитавши книгу Василя Шкляра «Чорний ворон», книгу, яка багатьох надихала на боротьбу. Ярослав одним із перших купив її і дав прочитати мені. В той час, коли я читав книгу, я поїхав у Грузію, де трапилася така пригода. Коли нас повели на екскурсію в музей, де возвеличують культ ворога українського народу Сталіна, я перебуваючи під сильним емоційним враженням книги, сказав все, що думав з цього приводу, ще й поляків загукав для підтвердження. Екскурсовод знітилася, почала виправдовуватися і сказала, що є в музеї кімнатка, де розповідається і про інший бік Сталіна. Так книга, яку дав мені Ярослав, примножила сили у боротьбі за справедливість. Цю його книгу прочитали багато людей, в тому числі і мій брат Павло, який у день смерті Ярослава сказав: «Такі, як Ярослав, ставали отаманами Холодного Яру, отаманами нескореної нації, яка була, є і завжди буде».
Мені зараз дуже не вистачає Ярослава, його несподівана, несправедлива смерть, забрала не лише мого найкращого друга, але й забрала частинку мене. Але я щасливий, що доля подарувала мені можливість спілкуватися з ним, обмінюватися думками, спостерігати його становлення, як спортсмена, як науковця, як патріота, як Героя-майданівця, якого пам’ятатимуть люди, яким пишатимуться діти.
