«Діти війни» – думки та спогади про війну 29 дітей та підлітків, які пережили Другу світову війну. У збірці вперше публікуються історії очевидців з України та Німеччини. Вони оповідають з різних перспектив про свої найбільш ранні переживання, які наклали відбиток на все їх життя. Це історії про смерть, руйнування та безмірні страждання. Водночас це історія про надію, співчуття і людську велич.
Після двох років інтенсивної роботи ця книжка побачила світ. Видання вийшло в рамках гуманітарного проекту під назвою «Діти війни: допомога та збір спогадів», підтриманого німецьким Фондом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». Центр політичної освіти землі Саксонія-Ангальт, а також Фонд «Меморіали Саксонії-Ангальт» і виконавець проекту ГО «Історична майстерня Мерзебурґа» разом із пані Анастасією Гулей та очолюваною нею Українською організацією борців антифашистського опору успішно втілили цей задум.
Книга вийшла за фінансової підтримки Німецького фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» (EVZ) та Центру політичної освіти землі Саксонія – Ангальт.
Презентація книжки відбулася 2 листопада 2018 року в Посольстві ФРН у Києві за участі Надзвичайного й Повноважного Посла Німеччини в Україні.
Цей захід відбувся в рамках «Тижнів Німеччини в Україні 2018». На ньому були присутні автори спогадів з України, перекладачі, фотографи, задіяні у проекті студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка, представники влади і громадських організацій.
На презентації книжки «Діти війни» побувала і делегація нашого міста на чолі з міським головою Тарасом Костіним. Серед членів делегації заступник міського голови Валентина Губенко, генеральний директор центру соціального захисту пенсіонерів та інвалідів Раїса Голованова, директор Будинку освіти, голова клубу «Пам’ять серця» Анелія Ковальська, директор школи №1 Валентина Дем’яненко, директор школи №2 Валентина Одинець, студентка філологічного факультету місцевого університету (волонтер) Дана Мільгевська.
І, звичайно, на цьому заході також побувала народжена в неволі Надія Васюта з Цибель разом зі своєю дочкою Іриною Омельяненко, методистом Будинку художньої творчості. Для них це було особливе свято, бо в книзі надруковано і спогади Надії Васюти.
Олег Ярмоленко директор ТРК «Альта» та представники ЗМІ нашого міста.
Учасників зустрічі привітав Надзвичайний й Повноважений Посол Німеччини в Україні пан Ернст Вольфґанґ Райхель.
Директор Центру політичної освіти землі Саксонія-Ангальт Майк Райхель, керівник спілки «Історична майстерня Мерзебург – округ Заале» Петер Ветцель.
Надзвичайно яскравою була промова Анастасії Гулей, голови Української організації борців антифашистського опору, яка давно виношувала ідею про створення такої книги. Це було незабутнє свято Жінки, яка пережила два концтабори: Аушвіц (Освенцім) та Берген-Бельзен.
Про свою життєву долю також розповідала Надія Слєсарєва.
Табір голодної смерті
Анелія Ковальська
(Анастасії Гулей присвячую)
Кує зозуля…
Як вона кує!…
Моя душа від болю просто рветься.
Її «ку-ку» над світом метроном б’є,
І сповіддю живих сьогодні озоветься!
Кує зозуля, кажуть, без зупину.
Кує зозуленька десятки довгих літ.
Кує вона у будь-яку годину,
До миру закликаючи весь світ!
Кує вона, щоб пам’ятали всюди:
На карті світу Берген-Бельзен є!
Кує вона, щоб не забули люди…
Прислухайтесь, це нам вона кує.
Щемлять серця, у кожнім рани…
Йдуть українці з панахидою в руках.
Екскурсовод чекає біля входу-брами,
Щоб пам’ятали покоління у віках…
…Тіла лежали просто неба штабелями
(Ніхто імен вже їхніх не назве).
Бульдозер загортав їх у великі ями…
Це їхній лік зозуленька веде.
Молилися безсило Господу і мамі.
На різних мовах стогін їх звучав…
Молебні прозвучали в кожнім храмі…
Їх цілий світ в молитвах відспівав.
…І вона, Берегиня Миру,
У свої дев’яносто літ,
Бере участь в прямих ефірах,
Щоб про це не забув увесь світ!
І про самі спогади:
Васюта (Стогній) Надія Миколаївна
“Я народилася 27 листопада 1943 року, і як написано у моєму свідоцтві про народження, у селі Супоївка Яготинського району Київської області. Із цього села родом мої батьки, бабусі і дідусі, і я прожила тут до закінчення школи. Але ще малою я дізналася, що із моїм народженням пов’язана таємниця. Якось прийшов до нас у гості мамин рідний брат, дядько Мишко. Вони сиділи, розмовляли і дядько дуже дякував батькам, що вони йому допомагали, передавали до нього в табір свій пайок. Так я вже підслухала, що батьки були у війну в Німеччині. Але скільки я росла, я не знала, що я родилася там. Скільки людей із села повернулося із Німеччини, всі знали, що мої батьки приїхали звідти з дітьми, але ніхто і пари з вуст не пустив, що я була народжена не в Україні.
А як все було. До війни мій батько Стогній Микола Степанович був трактористом. А мама, Гречуха Мотря Федотівна, працювала на заводі в Запоріжжі, та з початком війни повернулася додому. Навесні 1942 року вперше із Супоївки молодь почали забирати до Німеччини. Забрали і моїх, тоді ще неодружених, батьків. Але дорогою, на ешелон напали партизани і звільнили їх. Молоді люди повернулися додому. Разом з іншими переховувалися в очеретах біля річки Супій за селом. Іноді вночі приходили додому за продуктами, помитися, погрітися. Поліцаї дізналися про схованку. Почали шантажувати родичів, щоб втікачі виходили з очеретів, тому що буде каральна операція і їх повбивають. А ще говорили, що до Німеччини одружених не заберуть. Тоді мої батьки повінчалися у місцевій церкві. Але все одно восени 1942 рокуїх примусово вивезли до Німеччини.
Спочатку вони потрапили в якийсь табір, за колючим дротом стоять бараки, в центрі табору – площа, на яку всі повинні виходити по сигналу. Праця була дуже важка – будували підземелля. Це був свого роду ринок невільників. Час від часу приїздили «покупці» – представники підприємств, бауери для набору робочої сили. Німець-покупець у супроводі охоронця проходив перед рядами східних невільників і вибирав тих, хто приглянеться. На мою маму сказав «гут», а на батька не вказав. То мама вчепилася за свого чоловіка і кричала на весь табір, що вона одна нікуди не піде. То одинбауер підійшов, показав батькові, що в тебе гарна жінка і забрав їх обохдо себе. Виявилося, що його син льотчикзагинув на фронті, тому йому дозволили взяти собі робітників.Так Микола та Мотря Стогній потрапили до села Парей (Parey) біля Магдебурга. До моїх батьків господарі ставилися терпимо. Коли я народилася,бауер записав мене у списки своїх робітників, сплачував податки, а на мене видавали продуктовий пайок. Так мої батьки навіть мали змогу допомагати їжею та ліками маминому рідному братові Михайлу, який жив поблизу у загальному таборі й дуже голодував.А допоміг їм розшукати брата їх господар. Батькам дозволяли писати листи додому, але попереджували, щоб нічого поганого не писали – додому лист не дійде. Коли батьки отримали відповідьз України, то дізналися, що Михайлатеж забрали в Німеччину на роботу.Вони звернулися з проханням про допомогу до бауера. Він виявився чуйною людиною, знайшов той табір, домовився з конвоїрами, передавав продукти, ліки і навіть возив батьків на зустріч із братом.Це був якийсь важкий трудовий табір. Я точно не знаю. Батьки називали його концтабором.
У 1945 році перед приходом радянських військ господарі пропонували батькам втікати за річку Ельба, або хоча би віддати їм одну дитину (на той час у батьків народилася моя сестричка Віра). Але батьки вирішили повертатися додому. Німецькі господарі, прощаючись, дали багато дитячого одягу, продуктів, побутових речей. Мої рідні до останнього дня були вдячні тим господарям за людяність і доброту.
Дорога в Україну була дуже важкою.У Польщі всіх чоловіків-репатріантів мобілізували в Червону армію. Батька від нас забралина війну з Японією, ажу 1947 році він вернувся у Супоївку.А мати осталася одна з двома маленькими дітьми. Ми з сестричкою Вірою в холодному вагоні застудилася, обоє захворіли на запалення легенів. Після повернення додому бабуся Катя повезла нас обох лікувати у Київ, мене врятували, а сестричка померла.
Як приїхала мама в Супоївку, то її рідна хата була розбита. Її мама – бабуся Параска жила у землянці з коровою. А хату батькового батька, діда Степана,зруйнувало лише на половину. І от до 1947 року, доки батько не прийшов з армії,я з мамою та дідусь з бабусею Катею жили у напівзруйнованому будинку. Мої перші дитячі спогади пов’язані вже з моїм селом, як ми взимку поверталися з нової, відбудованої батьком хати бабусі Параски, і мене везли по снігу на санках. У 1948 році у мене народився брат Гриша.
Після повернення в Україну батьки працювали у місцевому колгоспі. Мама довгий час була поваром у сільському дитячому садочку. В Німеччині вона допомагала господині поратися на кухні і в домі, навчилася дуже добре готувати й сервірувати стіл. Її часто запрошували в селі готувати на різні свята, весілля.
Про історію мого народження та примусову працю в Німеччині мама розповіла вже моїй дочці Ірині аж на початку 1990-х років, коли почалися перші гуманітарні виплати від уряду ФРН. А до того про це намагалися мовчати, та й часу особливо не було вести довгі розмови. Після закінчення школи я поїхала вчитися в Переяслав-Хмельницький, приїздила додому рідко, намагалася більше допомогти по господарству.
До вибору професії я підійшла усвідомлено. Я все життя хотіла бути вчителькою.У дитинстві тільки но я вийшла до дітей на вулицю гуляти, зразу збирали якісь листочок, палочки – сідайте, будемо вчитися рахувати і розказувати. Ми гралися «в школу». Бо бабуся наша і дід (які?) були народні вчителі. Вони вчилися за народні гроші: батьки їх вчили, а вони вчили їхніх дітей. І в мене така жилка залишилася педагогічна.
Свою першу книжку, я купила за власні гроші. Пішли ми з моїм братом засівати (українська народна традиція вітати з Новим роком, посипати зерном господарів дому. У відповідь дітей пригощали солодощами, давали дрібні гроші). Засіяли там якихось копійок. Гриша думав, що купимо гостинців, а я пішла і купила книжку з дитячими віршами і казками. Це була моя перша книжка, яку я сама прочитала.
У 1958 році, якя закінчила вісім класів ніхто із сільських керівників не хотів мені давати документи, щоб я могла поїхати із села вчитися.Тоді у селян ще не було паспортів, і вони не мала права самостійно виїхати із села, були зобов’язані працювати в колгоспі. Пам’ятаю, прийшла я з випускного вечора, уже сонце зустріли, лягла спати. Тільки но заснула, уже мене мати будить. Прийшов голова колгоспу і голова сільської ради забирати мене працювати на ферму. Первісток наготовили мені уже (молодих корів, які вперше отелилися). А своїх дітей вони відправили працювати в Дарницю (район Києва) на Шовковий комбінат. Мене це так обурило. Я відмовилася іти на ферму, сказала, що поїду вчитися. Мені пригрозили, мовляв побачимо, куди ж ти поїдеш, документів тобі ж ніхто не дасть ніяких.
Я сама приїхала в Переяслав-Хмельницький, пішла до директора педагогічного училища, пояснила ситуацію, і він написав такий документ, щоб мені видали довідку із сільради на час екзаменів. Я відмінно здала всі вступні екзамени: і спів, і математику, і твір написала –мене прийняли в училище. Вже сільським чиновниками нікуди було діватися, вони змушені були мене відпустити із села. А паспорт я отримала вже під час навчання в педучилищі, вже була не якимось там покидьком.
У педучилищі серед різних дисциплін, у нас було багато музичних предметів, я співала у хорі, навчилася грати на баяні. Так хотілося мати свого баяна, щоб хтось купив мені. Але мої батьки були дуже бідними, не мали можливості навіть справити мені пристойний одяг, не те що музичний інструмент. А коли вже моядочка Ірина вчилася музиці, я придбала їй баян.
У 1960 році я закінчила Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище і поїхала за направленням в Чорнобильський район, у село Денисовичі, де я працювала два роки.Заочно вступила до Державного педагогічного інституту імені Горького, отримала диплом вчителя фізики та математики. Тривалий час я працювала вчителем у різних школах. А впродовж останніх 23 років моєї трудової біографії була завідуючою дитячим дошкільним закладом в селі Циблі. Мій садочок був завжди в числі перших, а мене не одноразово обирали депутатом сільської та районної ради. Зараз вже більше 15 років я на пенсії.
Ми з моїм чоловіком,Іваном Михайловичем Васютою, з одного села, він жив на хуторі Дзюбівка. Ми з ним разом вчилися в школі, сиділи за однією партою. Він згадував все життя, що я йому в школі не давала списувати.Іван пішов вчитися у восьмий клас в Яготин, у районний центр, а я ходила в сусіднє село Березанка, бо мені не могли справити пристойний одяг. Ми зрідка зустрічалися, як я приїжджала додому в село. Він вчився в Яготинському агрономічному технікумі, я в Переяславі. А вже серйозні стосунки зав’язалися, коли я працювала вчителькою в селі Денисовичах. Там народилася і наша дочка Ірина. Потім у нас народилося ще двоє синів – Олександр і Сергій. Всі діти мають вищу освіту, дочка і син Олександр теж обрали професію педагога. Зараз я щаслива бабуся, маю двоє онуків.
Завдяки співпраці Переяславського відділення МГО «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність»(керівник Анелія Ковальська) та Регіонального освітнього центру «Робота і життя» (місто Мерзебург, керівник Петер Ветцель), мені вдалося побувати у 2009 роціу Магдебурзі, місті, де я народилася. Я дуже вдячна німецькому історику Яну Шкрипковські,який розшукав в архіві дані про мене та моїх батьків.Я зустрілася із жителями Парау, тепер мікрорайону Магдебургу, де жили в той час мої батьки. Там збереглася конюшня та елеватор, де працював батько, бараки, де жили працівники, церква, де мене хрестили. Я побачила запис,що зафіксував моє народження, зустрілася з місцевими жителями, істориками, які вивчають події Другої світової війни.
Я дивилася на українську та німецьку молодь під час поїздок до Німеччини і згадувала своїх 18-річних батьків, принижених, заляканих безправних, насильно відірваних від рідної землі. А зараз молодь може вільно відвідувати різні країни, спілкуватися, дружити, вибирати місце роботи і проживання. Я закликаю усіх цінувати свободу і берегти мир на землі.”
Кучма Катерина Григорівна (на превеликий жаль, Катерина Григорівна відійшла в інший світ, не дочекавшись виходу своєї сповіді)
“Я народилася 9 серпня 1937 року у селі Жовтневе Кагарлицького району Київської області. Батьки мої були селянами, працювали в колгоспі. У мого батька, Григорія Івановича, померла перша дружина, залишила йому семеро дітей. І він одружився на моїй мамі, Одарці Тарасівні, якій не виповнилося тоді ще й двадцяти років. Вона була сирота, працювала в наймах, мабуть, тому і погодилася йти заміж за сорокарічного чоловіка з дітьми. Найстаршій Марії тоді було 14 років. А потім ще нас троє народилося – двоє моїх братів і я. Всього нас було 10 душ дітей у сім’ї, я була остання, найменша.
В 1929 році почалася на селі колективізація, у батьків забрали землю, вони пішли в колгосп. Мама була активістка, ланкова, працювала на полі. У неї було у ланці 17 жінок, вона була дуже працьовита, її завжди хвалили.
Мої перші дитячі спогади були про день початку війни. Чотири роки мені було, але я все пам’ятаю. У хаті тоді радіо не було, а на все село був один радіоприймач: у центрі села на стовпі висіла така «тарілка». У цей день батько прийшов додому із центру і каже: «Почалась війна». Оце я пам’ятаю і зараз як згадую, то аж мене морозить. А мама була дома, у мами дуже великий нарив на п’яті був, тому вона не пішла у поле. Батько як це сказав, то вона так бідна голосила, що аж хата тріщала. Так вона плакала за тими дітьми, яких підняла на ноги. Знала ж, що біда буде. Моїх двох старших зведених братів призвали в Червону армію. Леонід потрапив у німецький полон, але повернувся додому живий. Микита служив на флоті з 1941 по 1946 рік, був двічі поранений, контужений, проте теж повернувся додому живий. Три старші батькові дочки вже були замужем, мали дітей, жили окремо. А неодружених Любу і Настю під час нацистської окупації забрали в Німеччину. Мого батька в армію не призвали, бо йому було на початок війни більше 60 років. Тому всю війну ми були разом – мої батьки, я та двоє моїх старших братів.
Наше село знаходиться на трасі «Київ – Черкаси», його майже навпіл перерізає річка Росавка; за декілька десятків кілометрів від нього розташовані переправи на річці Дніпро, тобто село було у важливій, з точки зору військової стратегії, місцевості. Тому коли німецькі війська наступали у 1941 році наприкінці літа, або радянські війська наступали восени 1943 року, наше село сильно бомбили. Батько вирив для нас у садку окоп, накрив його зверху дошками та землею і вийшла така землянка. Батько ночував у хаті, а ми сиділи в цій землянці. Він казав: «Як попаде снаряд у хату – то ви будете мене хоронить, а як вас у окопі привалить – то я вас». Отака була його селянська логіка.
З часів окупації я не можу згадати якихось вражаючих подій. Німці зайняли село, у сусідній хаті був їх штаб. Я пам’ятаю, що ми діти заходили у цю хату, і бачили як на великому столі були розстелені карти, і ці німці навколо цього стола на картах розставляли фішки, видно позначали таким чином рух фронту. Ми, діти, ходили в цю хату, вони на нас не звертали уваги, угощали нас рафінадом, смоктунцями, вони мирно себе вели. Щось там до нас говорили, ми ж не понімали нічого і вони нас не понімали. Але пригощали нас солодощами, а в селі ж нічого не було такого, то нам було дуже цікаво.
А потім, коли німці були, то люди працювали в колгоспі, староста був за людей, і ті бригадири старанно працювали, то німці в селі не бешкетували. Голова колгоспу була жінка, бо ж чоловіків забрали на фронт. Ферми були, поля обробляли і зерно вивозили. Ми спокійно жили під час окупації, лише коли восени 1943 року знову до Дніпра підійшов фронт, то село бомбили, снаряди потрапляли в будинки і руйнували їх. Одного разу такий снаряд розірвався неподалік нашої хати, і мене вдарило вибуховою хвилею.
Наша місцевість опинилась восени 1943 року в центрі Букринського плацдарму – переправи Червоної армії через Дніпро і наступу на Київ. Тут точилися жорстокі бої. Тому частину села, і нашу родину у тому числі, переселили на лівий берег річки Росавка. У людських хатах розмістилися німецькі військові, а в нашій хаті стояли коні.
Ми переїхали жити до батькової тещі від першої дружини – баби Ониськи. Нас там в одній хаті може 18 людей жило – вся рідня – аж до січня 1944 року, коли прийшли вже радянські війська. Я теж добре запам’ятала цей момент. То було вночі, під ранок, пам’ятаю як сьогодні, стук такий сильний у вікно. Батько встав, пішов, відкриває двері. І чую, що солдат російською говорить: «Батя, расскажи какой населенный пункт? А то погибнем, и не будем знать, где погибли». Батько ж ото йому сказав як село називалося. То він далі каже: «Молитесь за нас, ми освобождаем нашу родину». Батько заходить у хату, каже: «Баби вставайте, варіть вареники, вже буде війна скоро кончаться». Оце був сорок четвертий рік. Зима. Ще до весни ми жили в цій хаті баби Ониськи, бо батько ходив ремонтував нашу хату.
Війна швидко не закінчилася. Це був дуже тяжкий час. Ми дуже бідували. І от в 1946 році у мене почалися проблеми із здоров’ям. Спочатку були сильні болі по всьому тілу, потім почалися гнойні рани і сильні набряки. Пам’ятаю, я лежала на печі, вже не могла ходити, а мама сорочечку вишивала на смерть. Але на весну набряк прорвав і я, як та муха ожила, й порачкувала на вулицю гулять. У мене так ця рана не заживала років три чи чотири. Пізніше почалася деформація хребта. Мати казала батькові: «Дивися, у неї ж горб росте». Але батькам було до мене байдуже, так я страждала майже 10 років, ще й по господарству працювала, теличку пасла. Пізніше, лікарі поставили діагноз остеомієліт. Що стало причиною цього захворювання, до цього часу точно сказати важко. Чи моє напівголодне дитинство, чи удар вибухової хвилі, який я отримала від вибуху снаряду під час війни.
У 1956 році мені вже було 19 років: і смерті немає, і життя не дає. То я вирішила сама їхати лікуватися. Поїхала у Київ в обласну лікарню, мене направили на лікування в клініку, яка розташовувалася в селі Лехнівка Березанського району. Там повно було такого покаліченого війною люду, як і я. Через сім місяців мене вилікували, рани зажили, але горба вже не виправили.
Я повернулася додому, а в селі на городі я робить не можу. То я рішила собі шукати іншу роботу і можливість отримати освіту. Брат мені каже: «Навіщо тобі їхати кудись, хіба я тобі кусок хліба не дам?» «А як я сама хочу заробляти собі на хліб» – відповіла я йому. І потім, я боялася, що я маму не догляжу до старості.
Я звернулася про допомогу у відділ соціального захисту у Київ, мені грубо відповіли, що таких калік і в Києві повно ходить, мені нічим допомогти не можуть. Тоді я згадала розповідь однієї партизанки, з якою я познайомилася в лікарні в Лехнівці. Вона говорила про партизанського командира Сидора Ковпака, який після війни працював у Верховній Раді і багато допомагав людям. (Сидір Ковпак (1887–1967) був у той час заступником Голови Президії Верховної Ради УРСР). Я поїхала у Верховну раду, сказала секретарці, що я до Ковпака прийшла з особистого питання. Він вийшов, обняв мене, питає: «Чим допомогти тобі, дитино?». А я дійсно у свої дев’ятнадцять виглядала як 10-річна дівчинка. Я йому все розповіла і він допоміг. Мені дали путівку в будинок інвалідів в Рівненську область у місто Остріг. Я там сім років жила, навчалася у місцевій школі, закінчила 9 класів. Нас там всього було 15 інвалідів, а то всі інші були просто старі люди, за якими не було кому дивитися. Я там жила, як у Бога за пазухою. Там було своє господарство підсобне, всі пацієнти, які могли працювати – ті працювали. А один корпус був для немічних, для лежачих. Там була швейна майстерня, то я відразу пішла у цю майстерню працювати, а на весною доглядала за парком по території, фарбувала лавочки, кущі підрізала. Нам платили за цю роботу по господарству невеликі гроші, але я могла відкладати собі гроші на ощадну книжку, бо ж знала, що мені треба буде далі вчиться.
А я все життя, після того, як мене вилікували в лікарні, я хотіла стати лікарем. Марила в медицину поступить. Я готувалася після 8-го класу вступати у фельдшерсько-акушерський технікум. Але у мене не прийняли документи, через мій стан здоров’я. Технікум готував спеціалістів для сільської місцевості. Зрозуміло, що я не могла справитися із тими завданнями, які стояли перед фельдшерами у селі. Я повернулася в будинок інвалідів, закінчила 9-й клас і поступила в Харківський технікум для інвалідів Вітчизняної війни, а в 1964 році отримала диплом бухгалтера.
Мені дали рекомендаційного листа в міністерство автотранспорту, щоб мені надали роботу. У 1957 році після лікування я декілька тижнів була в санаторії в Переяславі. Мене тоді так вразило це місто. І коли мене в Київському обласному управлінні автотранспорту запитали, де я хочу працювати, я не задумуючись назвала Переяслав. Мене направили працювати бухгалтером на велика автотранспортне підприємство, де було понад 500 водіїв, які обслуговували вантажний і пасажирський транспорт Переяслава і району. У нас був дуже гарний колектив. Такі добрі і порядні люди тут працювали. Я там проробила 37 років.
Я отримувала 65 карбованців, 15 платила за житло, на решту жила. Я сама собі шила одяг, бо я готової одежі не могла собі купить на свою фігурку. Купувала тканину, мені в столі розкроюю кроїли одяг. А я сама собі його шила. Мене як інваліда держава забезпечувала індивідуальним транспортом. Я за життя три машини «з’їздила» сама. Першою була така мотоколяска двохмістна, друга – «Запорожець», а третя – «Таврія». А зараз у мене така коляска з електроприводом. Я тепер без неї, як без рук.
У мене дуже добре складалося життя, єдина проблема була із житлом. Мені, як інваліду, держава мала дати житло. Але у Переяславі будувалося мало нових будинків, тому мені довелося довго чекати на свою квартиру. Майже 9 років я наймала кімнату.
Після того, як в Переяславі здали черговий новий будинок і мене знову викреслили із списку претендентів на квартиру, я поїхала в Москву. Прийшла в ЦК КПРС, там спеціальна громадянська приймальня була. Там реєстратура, як у поліклініці, позаписувались, хто по якому питанню, а потім видавали направлення, кому в який кабінет. І пам’ятаю, мені назначили на 11.30 в 30-й кабінет такий Ніколаєв мене прийняв. Я у письмовому вигляді все написала, повернулася додому в Переяслав і через декілька місяців мені дали оцю квартиру. Це був 1973 рік. Як уже у мене була машина, я їздила у село забирала маму до себе на зиму у Переяслав, а на літо вона знову поверталася до брата у село. Але після інсульту, мама залишилася жити зі мною у Переяславі, майже 30 років вона жила у мене.
Із здоров’ям звісно у мене весь час були проблеми. Але ж навколо мене були такі люди хороші, таке все життя, як один день пролетіло.”
