Він належав до когорти людей, народжених наприкінці ХІХ ст., які, за словами Н. Василенко-Полонської, ще до революції вчилися й готувалися до праці, а вступили на творчий шлях уже після революції, натхненні великою ідеєю заснування власної Української держави.

Пантелеймон Коцар (1887-1957) походив зі славного переяславського роду Коцарів. Родинні перекази (спогади його племінниць Олександри Антонівни Голіченко, Вікторії Антонівни Кузьменко та її доньки Ганни Леонідівни Токмань) зберегли найдавніші відомості про засновника цього роду – Макара Коцара. Він був родом із села Піщане, що біля Золотоноші, за фахом коваль. Відслужив у російській армії, зокрема брав участь у війні з Францією 1812 р., повернувся в Україну й у віці 45-ти років оселився в Переяславі, придбавши ділянку землі на березі Трубайла. Макар поставив кузню, одружився, мав 10 дітей. Нині тут, на вулиці Небесної Сотні, залишається збереженою садиба, стоїть будинок, розбудований на основі старої хати – усе поділено між чотирма спадкоємцями з роду Коцарів.

Один із його синів – Михайло Макарович – був пічником. Про його дружину відомо тільки ім’я – Парасковія. У них народився син Михайло, який займався чинбарством. Теперішні мешканці садиби показують місця в саду, де стояли будівлі і було вирито ями для обробки шкур. Михайло Михайлович Коцар одружився з Олександрою, дівоче прізвище якої – Філоненко. У подружжя було шестеро дітей: Пантелеймон (1887-1957 рр.), Меланія, Ольга (в заміжжі – Яковенко), Олексій (помер малолітнім), Антон (1895-1957) та Марія. Чинбарству Михайло Михайлович навчив і молодшого сина Антона.

Хоча Михайло Михайлович займався чинбарством, він був музично обдарованою людиною, співав у церковному хорі, дружив з бандуристами і співаками, в тому числі з хористами капели «Думка». Любов до музики й української пісні була родинною традицією Коцарів. Молодший брат Пантелеймона – Антон Михайлович Коцар, що був дуже майстровитим чоловіком, також мав музичне обдарування і прекрасно співав. Виконував не тільки народні пісні, а й класику, один з його улюблених творів – «Лакрімоза» з «Реквієму» Моцарта. Мешкаючи перед Другою світовою війною у Дніпропетровську і працюючи головним механіком хлібозаводу, він співав у хорі Дніпропетровського оперного театру. Любов до співу він передав своїм дітям – Юрію, Вікторії та Олександрі.

Пантелеймон Михайлович Коцар був двічі одружений. Відомо, що він зі своєю другою дружиною Катериною приблизно у 1926 р. оселився на греблі (третя хата від мосту через Трубіж, нині вулиці Літописна). Дітей у Пантелеймона не було ні в першому, ні в другому шлюбі.

На жаль, ми не маємо даних про освіту Пантелеймона. На думку Олександри Антонівни, він міг закінчити духовне училище з музичним спрямуванням. Як би там не було, але логічно припустити, що П. Коцар отримав солідну музичну освіту, що й давало йому можливість працювати співаком у різних колективах. Зокрема, живучи якийсь час в Одесі, він був солістом Одеського архієрейського хору. Також в родинному альбомі Коцарів збереглася фотографія Полтавської хорової робітничо-селянської капели «Вік», датована 1920-ми роками, на якій серед учасників капели є і Пантелеймон. Як і чому він перебував у Полтаві, чим він там займався – невідомо. Після Другої світової війни й до виходу на пенсію П. Коцар був співаком хору Київського оперного театру.

За спогадами переяславського музиканта і майстра музичних інструментів Івана Степановича Ситника, керівника Переяславського оркестру народних інструментів, який у 1920-х роках музично супроводжував німе кіно, П. Коцар також співав у капелі «Думка», бас. Хоча ці дані мені не вдалося підтвердити документально, словам Ситника можна довіряти. Один з перших диригентів і керівників капели «Думка» Нестор Городовенко, починаючи з 1909 р., протягом кількох років мешкав у Переяславі, де обіймав посаду вчителя гімназії (очевидно, йдеться про щойно створену чоловічу гімназію) і диригента гімназичного хлоп’ячого та дівочого хорів. Крім того, він керував хором у Вознесенському (Мазепинському) соборі, а також створив великий хор із любителів народної пісні, в якому було понад 70 співаків. Тут він одружився й потім неодноразово приїздив до Переяслава. Очоливши у 1920 р. капелу «Думка», він добирав обдарованих співаків з Києва й інших міст та повітів України, в тому числі і під час своїх поїздок на Полтавщину і Київщину, не лише з тих, хто мав музичну освіту, а з усіх, у кого був сильний і гарний голос. Певна річ, такі співаки були в Переяславі, і Городовенко міг їх знати ще з часів своєї праці у місті.

Слід відзначити надзвичайно високий рівень хорової культури Переяслава початку ХХ ст. Адже, крім зазначених у цій статті хорів під керуванням Городовенка, у Переяславі існували й інші хори у церквах, яких нараховувалося більше десятка. Крім того, у ті часи ще зберігалися традиції гуртового співу народної школи – на сімейних святах, громадських заходах, у побуті тощо. Свідченням високого рівня музичної освіченості та великого інтересу до хорового співу жителів міста є виступи капели «Думка» у Переяславі, що відбулися влітку 1921 р. Капела дала два концерти, які пройшли з великим успіхом, але справжнім тріумфом капели став другий концерт, на якому у будній день зібралося кілька тисяч народу. Після концерту артисти капели казали, що вони за все життя не бачили такої вихованої і чулої аудиторії. Більше того, в архіві Всеукраїнського музичного товариства ім. М.Д. Леонтовича зберігається допис «Музичне життя Переяслава», датований 1925 р. Його автор – П. Шуть, тодішній керівник оркестру народних інструментів при Селянському будинку в Переяславі та керівник симфонічного оркестру. У цьому дописі П. Шуть, відзначаючи високий рівень музичної підготовки переяславців, скаржиться на погану організацію музичного життя в місті. «У Переяславі і музик, і співаків досить, але чомусь нічого путнього не виходить. Був тут і Городовенко, Вериківський і Б. Левитський, Павло Сениця теж під самим Переяславом родився, жив, але реальних наслідків вони не оставили». Мушу із сумом зауважити, що стан організації музичного життя в теперішньому Переяславі ще гірший, ніж він був у 1925 році.

Важливу інформацію зберегла в пам’яті Олександра Антонівна. Від діда Михайла, своїх батьків і дядька Пантелеймона вона запам’ятала оповіді про те, що до революції 1917 р. поза містом, на Вітряній горі (місцевість у Переяславі, що з півдня прилягає до Альтицького цвинтаря), у землянках чи то жили, чи то зупинялися старці – сліпці, бандуристи і лірники з поводирями. Туди ходили дорослі й діти слухати співи та музику. Вона вважає, що вже тоді Пантелеймон Коцар міг навчитися грати на бандурі.

А ось зі слів І. Ситника, П. Коцар познайомився з бандурою в капелі «Думка». Захопившись цим інструментом, він у 1930-х роках виготовив 25 бандур для місцевого будинку культури, у якому бандуристами тоді керував Петро Федорович Палагута, що був учнем Пантелеймона по бандурі. Виготовляючи бандури, П. Коцар консультувався з І. Ситником – переяславським майстром музичних інструментів. Ще одну бандуру він, за свідченнями родичів, перед самою війною подарував своєму племіннику – Юрію Антоновичу Коцарю, якому було тоді 16-17 років. Племінник Юрій і племінниця Вікторія створили дует, який переміг на всеукраїнському конкурсі шкільної самодіяльності, виступав у Дніпропетровську та Києві. Юрій грав на дядьковій бандурі, діти співали українські народні пісні і пісні на слова Т. Шевченка. Після Другої світової війни Юрій із сестрою Вікторією, навчаючись у Київському медичному інституті, створили там капелу бандуристів, якою Ю.А. Коцар керував протягом 50 років, уже будучи медиком-хірургом і викладачем інституту. Протягом 1947-1950-х років він також співав у хорі Київського оперного театру.

На початку 1950-х років, працюючи в хорі Київської опери і мешкаючи в Києві у будинку актора на вул. Пушкінській, П. Коцар продовжував виготовляти бандури. Про це свідчила його племінниця Олександра Антонівна. Збереглася бандура, що могла бути виготовлена в той період. Існує думка, на жаль, не підтверджена документами, що П. Коцар був учнем Першої Київської капели бандуристів.

До нашого часу дійшли чотири бандури роботи П. Коцара, дві з яких виставлені в експозиції музею Кобзарства, ще одна – у музеї Сковороди НІЕЗ «Переяслав». Четверта – в приватній власності переяславця. За цими бандурами можна характеризувати П. Коцара як самобутнього майстра, що виробив власний стиль, і простежити щонайменше два етапи його професійного зростання. Не всі інструменти датовані, але виглядає так, що три із них були виготовлені у 1930-х роках. Вони належать до одного з численних варіантів бандур перехідного типу, що поширилися в руках аматорів у 1920-1940-х роках. Від традиційної діатонічної бандури, на якій грали професійні співці, ці інструменти відрізнялися більшою кількістю струн (як басів, так і приструнків) та додатковими півтонами, що виносилися у другий ряд на брямці. Це були початкові спроби хроматизації бандури. Зростання кількості струн вимагало збільшення розмірів та зміни конструкції інструменту, заміни дерев’яних кілків на металеві. Звісно, ці інструменти мали вже інший звукоряд, стрій та інший спосіб гри. Такі зміни в конструкції бандури провадилися з метою її прилаштування до виконання нового, невластивого для традиційного народного інструменту репертуару.

У тих часах з’явилося багато майстрів, які пропонували свої варіанти нових інструментів. Доходило навіть до абсурду, коли пропонувалися клавішні бандури з неймовірною кількістю струн. Зрештою, пошуки нової «удосконаленої» і «покращеної» бандури завершилися створенням у кінці 1940-х років повністю хроматизованого інструмента з іншим строєм, способом гри, у 2,5 раза більшою кількістю струн та їхнім розташуванням у два ряди, встановленням механічних перемикачів тощо. Фактично було створено новий, академічний інструмент, який з народною бандурою пов’язували хіба що назва та, певною мірою, репертуар. Свій варіант повністю хроматизованого інструменту виробив, починаючи з 1950-х років, і П. Коцар.

Треба розуміти, що Пантелеймон Коцар та його послідовники у Переяславі, як і сотні ентузіастів-аматорів по всій Україні, не належали до традиційних професійних співців-бандуристів. На відміну від них, це вже були зрячі аматори із зовсім іншими завданнями, уподобаннями, формами організації, інструментарієм, репертуаром, освітою, музичною естетикою тощо. Фактично це було нове явище – «концертне виконавство», що виникло ще на початку ХХ ст. По всій Україні створювалися ансамблі й капели бандуристів, до яких, поруч з чоловіками, входили й жінки. Подібний колектив під орудою П. Палагути сформувався в 1930-х роках у Переяславі й водночас виникла потреба в інструментах. Ми не знаємо, хто був ініціатором створення цього колективу і чи до цього мав стосунок П. Коцар. Так само нам невідомо, як відбувався процес виготовлення інструментів: П. Коцар працював сам чи мав помічників? Чи було фінансове забезпечення проекту, а чи майстер виготовляв інструменти власним коштом? Але як би там не було, знаємо напевно: професійний співак Пантелеймон Коцар, не будучи до того майстром музичних інструментів, впорався із завданням. І за це йому слава і честь від нащадків.

Пантелеймон Коцар похований у Переяславі на Альтицькому цвинтарі поряд з іншими похованнями свого роду. За могилою доглядають рідні.

Микола Товкайло, кандидат історичних наук, бандурист