Про львівську колекціонерку давнього вбрання, етнографа й дизайнерку ексклюзивних прикрас в українському стилі Роксоляну Шимчук (47 років)  широко заговорили, мабуть, після того, як її намисто-баламути одягла на інавгурацію свого чоловіка Марина Порошенко влітку 2014 року. Між тим її заслуга в збереженні й популяризації автентичної культури українців ще не оцінена належно.

«Ну хто ще дав би за це шмаття гроші?»

Колекцію пані Роксоляна збирає близько 30 років. Наразі її етно-галерея розмістилася в кількох залах на четвертому поверсі торгового центру «Опера-пасаж» у центрі Львова. Доти унікальні 100-150-річні вишиванки експонувалися в невеликих приміщеннях, а в більшості лежали в домашніх шафах та скринях.  Досі виставлені не всі.

Випускниця політехнічного інституту (нині «Львівська політехніка») за фахом — інженер-системотехнік. Та придбана якось давня вишиванка круто змінила її професійну дорогу: дівчаче захоплення стало улюбленою справою життя.

— Свою першу вишивану сорочку, старовинну, я купила в 1989 році, поїхавши в Чернівці на І фестиваль «Червона рута», — розповідає про зародження колекції Роксоляна Шимчук. — Мені було 19 років, і тоді серед студентської молоді був такий патріотичний підйом, потяг до народного. На фестивалі хотіла співати українських пісень у відповідному вбранні. Там же, у буковинському селі, якого й назви не згадаю, я й купила не одну сорочку, а цілий стрій (комплект одягу) з крайкою та горбаткою. Вишиванка не була вельми барвиста, буденна, але мені те вбрання дуже подобалося – воно досі є. Відтоді почала скуповувати сорочки. Більшість носила не тільки на свята, а й щодень – в інститут ходила у вишиванках і сердаках (вовняний верхній одяг — авт). Почасти й тому, що всі гроші витрачала на старовинне вбрання, а на нове не лишалося.

Поступово почало приходити розуміння, що сорочки – то шедеври, свідки епохи. Ми з братчиками (громадська спілка «Студентське братство Львівщини» — авт.) їздили в етнографічні експедиції Закарпаттям, Гуцульщиною, Черкащиною та іншими регіонами, ходили там селами питати старих сорочок. Почала «хворіти» колекціонуванням. Збирала одяг у різний спосіб: хтось даром віддавав, комусь платила пару рублів (радянські гроші). Одна сорочка могла коштувати і 30 рублів – то були грубі гроші, але їх не шкодувала.

Якось зайшла в гуцульську хату, дивлюся: у порозі під ногами ганчірка з вишивкою – сорочка! Нею вже підлогу мили. Отак (показує двома пальцями – авт.) піднімаю, прошу, чи можу я це забрати, а жінка: “П’ять рублів!”. Заплатила. Вдома відчистила-відіпрала, хоча деякі нитки і втратили первісний колір, але вишивка неповторна, тепер в експозиції.

Якось побачила сорочку, геть зношену-діряву, але так сподобалися вишиті на ній качечки, що купила. Принесла додому, думаю: ну хто ще, крім тебе, дав би за це шмаття гроші? А затим привела її до ладу, дивлюся: вона ж таки того вартує!

Вишивані тризуби

З часом пані Роксоляна почала глибше досліджувати символіку вишивки, мотиви, техніку виконання, історію походження та значення різного вбрання, побутові звичаї українців у різних регіонах. Переважно має одяг періоду до Другої світової війни, бо пізніший уже втратив національну ідентичність.

Етнографиня пояснює, що колористика вишиванок складалася своя в кожному регіоні. На це впливали традиції, етнічність, природа, навіть легенди чи історичні події. Тільки після встановлення радянської влади в Західній Україні запровадили заборону на синьо-жовте. Але жінки вкрапляли ці барви у свої вишиванки, підкреслюючи національну символіку, й ризикуючи, вишивали навіть тризуби та прапорці.

Такі сорочки колекціонера називає теж раритетами, хоча вони вишивалися вже на початку ХХ століття. Уціліли дивом, бо за одну таку сорочку могли заслати до Сибіру. Унікальні екземпляри: в органічну колористику квіткової буковинської вишивки вкраплені синьо-жовті прапорці, тризуби; гуцульська весільна сорочка нареченої прикрашена синім та жовтим кутасиками, а жениха —  пташечками із жовто-синіми крильцями; довкола шийного вирізу жіночої вишиванки читається напис «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Такі символи від недобрих людей прикривалися намистами та верхнім одягом.

Роксоляна Шимчук зібрала й зберегла справжні скарби народної культури. Це декілька сотень, а то й тисячі автентичних не лише сорочок, а й інших предметів одягу всієї сім’ї та побуту: вишиванки та спідниці, кептарики та юпки, постоли й головні убори, жіночі прикраси і навіть бартки (гуцульські топірці). Тут є знані борщівські сорочки, полтавські плахти, одеські шарафани, кролевецькі рушники, львівські ґердани…

Роксоляна Шимчук прагне показати багатогранність, різноманітність і розкіш національного одягу з усієї Украї­ни. У її галереї представлено колорит Буковини, Поділля, Полісся, Гуцульщини, Львівщини, Покуття… . Майстриня продовжує збирати колекцію. При цьому зауважує, що, на жаль, не має сорочок з Донеччини, Луганщини. Та й чи збереглося там бодай щось? Адже у велику голодовку українці вимирали селами, а тамтешню територію за рішеннми совіцької влади обживали переселенці з російських губерній. Штучна асиміляція винищувала все наше національне.

— Колекцію поповнюю досі, але не купую речі за фото в інтернеті. Зараз є молоді люди, які затямили таку справу і їздять далекими селами та скуповують для колекціонерів. Я спочатку мушу потримати сорочку в руках, відчути її енергетику. Стару сорочку інтуїтивно «бачу», відчуваю її по полотну, нитках — по усьому.  Вже маю чуття на шедеври. Мене вже важко здивувати, але ще можна.

 «Найкращі сорочки пішли в землю»

Українці мали кілька комплектів одягу, до якого по-різному зашивалися і сорочки. Вишиванка вирізняла соціальний стан та вік жінки. Літні зазвичай не носили яскраво вишитих рукавів та грудей. Зате подекуди на Гуцульщини чоловічі сорочки мали незвично барвисті узори вздовж рукава! Кожна дівчина на виданні, навіть з небагатої родини, мусила мати до трьох десятків сорочок. Щоразу інші носилися в будень, до церкви чи на свято, готувалися на весілля і на смерть. Для останньої потреби часто було не згірше вишивання, як до вінця, або ж хоронили жінок у тій сорочці, в якій виходила заміж.

— Тоді казали так: «У чому під вінець, в тому й у гробівець». Бувало, що старші жінки навідріз відмовлялися продавати одяг, наготовлений на смерть, навіть за великі гроші. Перечили: «А в чому ж я перед Богом стану? Якщо я в голодовку цього не продала, то тепер і поготів…» Тому найкращі сорочки пішли в землю, — стверджує етнограф.

Надто ж унікальні ті екземпляри колекції, що мають родинну історію. Біля окремих сорочок є записи: звідки вони, чиї. Етнографиня шкодує, що не з перших днів почала те робити:

— Як була змога, то розпитувала в жінок про історію вишиванки, яку хотіла купити. Так ще намагалася і визначити її вік, цінність. Одна вже далеко літня жінка відказала: «Так у ній ще моя бабця шлюб брала!» І можливо, що й вона її отримала у спадок.   

Одна сорочка з буковинським орнаментом подарована мені літнім подружжям українців, яке мешкає у Франції. Там жінка в ній виходила заміж, а для того їй прислали весільну вишиванку з України. То було років п’ятдесят тому. Тепер ось вона знову повернулася на батьківщину.

Пані Роксоляна показує дитячі сорочечки – вони надзвичайно цінні й рідкісні, таких дуже мало збереглося. Цілісне ж уявлення про одяг наших предків дають повні строї, тоді не лише сорочка, а кожна деталь виглядає досконало. Адже господиня, навіть знімаючи готовий узор, щось додавала і свого: чи то в кольорі, чи то в орнаменті, тому серед давніх сорочок немає двох однаковісіньких, хіба що схожі.

Строї народ підбирав століттями по зручності, фасону, колористиці. Та й традиції вишивання були притаманні свої особливі не тільки окремим регіонам, а навіть село від села відрізнялося.

— Робота ладної майстрині цінувалася навіть у давні часи. Жінки, які вміли робити так звану розмітку узору, брали за роботу 5 рублів, а корова тоді вартувала вісім!

Колись українки фарбували нитки відваром дуба, берези або спеціального жука — для синього кольору. Борщівські чорні узори вишивали шерстяними нитками з чорної вівці, тому вони століттями не вигорають. Через Україну торговими шляхами зі Сходу в Європу везли шовк, золоті нитки, бісер до королівських дворів. Одначе таким гаптуванням оздоблювали і вбрання заможних українських родин, козацької старшини. Та нерідко «сухозолото» траплялося і в простіших уборах. Для колекціонера це було вірною ознакою, що одіж давня, бо тепер це ніхто не повторить.

Для Роксоляни як етнографа важливо, аби люди не тільки захоплювалися красою української вишиванки, а й вчилися читати на ній символи та візерунки, бо в них  збережений генетичний код нації.

— Символи-обереги української сорочки – то окрема велика історія. Часто в узорі навмисне допускали асиметрію, бувало, що на звороті в поясі вишивали якусь квіточку, хрестик, щоб вроки не бралися. Якщо сорочка переходила від матері до доньки, то остання мусіла вишити на ній бодай кілька нових хрестиків, аби надати їй своєї енергії. Маю такі сорочки, в яких у закритих від ока місцях нашито по три-чотири інших символів.

Я не можу сказати, які сорочки люблю найбільше. Гуцульські – то справжній водограй барв, дуже розкішною у тому плані є Буковина. На слуху борщівська, вишита чорними нитками, яка чомусь затьмарила такі ж унікальні заліщицькі вишиванки! У сусідньому районі жінки вишивали фантастично. Загалом кожна сорочка, яку вдалося врятувати від небуття, для мене є особливою. 

Експозиція колекції створювалася з просвітницькою метою, тому довго мала вільний доступ. Тепер — тільки в понеділок, в інші дні вхід 30 гривень. Мусять заробляти на оренду та комунальні послуги. Проте екскурсії для школярів, курсантів та воїнів тут проводять благодійно.

— У нас можна безкоштовно знімати давні узори, фотографувати, дітям дозволяємо навіть приміряти давні строї. Досі виживали за гроші від продажу моїх шийних прикрас та ляльок. Нині цього не вистачає. Відкрили навіть прокат: даємо сорочки, які не такі цінні, або маю схожі в кращому стані. На замовлення виготовляємо репліки давніх сорочок. Вишиваються вони на справжньому полотні, але новими нитками. Знаємо майстринь, які вміють відтворити унікальне шитво.

Маю ідею створити у місті музей приватних колекцій. У львів’ян є багато різного і дуже вартого в домашніх колекціях. Наприклад, покутська трійця чи гуцульська ікона на склі – унікальні речі.

Ще треба видати повноцінну енциклопедію українського народного мистецтва. Є радянська чорно-біла в шести томах, але вона застаріла і вихолощена.

Я — колекціонер-етнограф, а відновлююся, коли роблю прикраси. З Мариною Порошенко особисто не знайома. Намисто для неї підібрала заочно на прохання знайомої львівської дизайнерки Лілії Пустовіт, яка шила вбрання. Вирішила, що до нього найкраще підійде з «баламутів». Так українці називали тепер рідкісний, антикварний камінь світлого-бежевих відтінків зі скам’янілого перламутру. Після того знайомі статні панянки казали: «Оце так збаламутила усіх своїми баламутами», — пригадує пані Роксоляна.

* * *

Поїхати до Львова варто  навіть заради єдиної зустрічі з етнографом Роксоляною Шимчук та її колекцією. Бо одна справа знати чогось потроху про українську вишивку, навіть бачити-перебачити її в різних варіаціях в багатьох куточках України. Зовсім інше — опинитися в такому святилищі, де навіть повітря просякнуте віковічним урочистим і буденним, святковим і страдницьким настроєм, енергією нашого віковічного символу-оберегу — Української сорочки.

Валентина БАТРАК (“Вісник Переяславщини”)

ФОТО ЮЛІЇ ПОТАПЕНКО