“Найтриваліші свята в Японії, або Як проводять вихідні дні найбільші трудоголіки у світі” – це назва статті Людмили Мех у газеті “Профспілкові вісті”. Як інформаційний партнер Японського проекту в Україні ВБФ “Журналістська ініціатива” пропонує ознайомитися з публікацією в газеті Федерації професійних спілок України (№ 3–4 від 24 січня 2019 року).
Коли четверо українських журналістів, які в переддень чергових роковин аварії на ЧАЕС торік були інформаційними партнерами семінару Японського проекту «Дякуємо тобі, Україно!» (його провела асоціація «Фонд за безпеку продуктів харчування та життя»), дістали запрошення відвідати Країну вранішнього сонця, здивуванню творчих працівників не було меж.
Семінар, нагадаємо, стосувався важливої теми як для українців, так і для японців: у них же на архіпелазі з’явилася своя «чорнобильська зона» після аварії 2011 року на АЕС «Фукусіма-1». Іноземні гості в Україні діляться досвідом, як вирощувати чисті від радіонуклідів харчові продукти навіть на заражених цезієм територіях і як зберегти здоров’я, відмовившись від вживання в їжу лісових грибів та ягід, що активно накопичують «радіацію». А в Японії людям цікаво знати, про заходи подолання наслідків атомної катастрофи в Чорнобилі – відповідні лекції запропонували прочитати журналістам з Києва в містах Хіросіма й Наґасакі. Втім, про це має бути окрема публікація, а поки що – враження гостей від далекої країни, яку небезпідставно вважають населеною трудоголіками. Іноземні колеги (фонд очолює Ковака Джунічі, редактор журналу) запропонували надзвичайно цікаву й насичену програму перебування. Особливістю її стало те, що ми мали прибути до Японії 30 грудня, коли ділове життя в країні вже майже зупинялося. Пан Ковака так і написав нам наприкінці червня: «З 29 грудня по 3 січня (за винятком сфери обслуговування) японці не працюють. Зазвичай наприкінці року роблять прибирання, а 1 січня, скуштувавши особливих страв, ідуть до синтоїстського храму (святилища). Японія стає несхожою на звичайну Японію. Ви побачите японців такими, якими їх не побачити зазвичай». І дійсно так і сталось. Уже 30 грудня у вагонах токійського метрополітену й електропоїздів ми мали змогу спостерігати як місцеве населення вирушило в передсвяткових справах уже не в традиційних для цієї країни ділових костюмах з краватками, а в демократичному, переважно спортивному вбранні. У вагонах електропоїздів – тепло, сидіння навіть з підігрівом. Тут пасажирам з дітьми особливо комфортно, бо ж для них передбачено спеціальні місця, на яких ще мають право сидіти вагітні й інваліди. Решті ж пасажирів туди – зась. До речі, за 16 днів нашого перебування ми лише двічі були свідками, коли хтось зайняв ці спеціальні місця. Звільняючи їх, винуватці з поклоном вибачались, а ті, хто робив зауваження, робили це теж з легеньким поклоном і усміхаючись. Взагалі за цей час лише раз ми почули шум у вагоні метро, а прислухавшись, зрозуміли – так повелися двоє нетверезих чоловіків і жінка, які з’ясовували стосунки російською мовою… Добре, що вони вийшли на наступній же зупинці під докірливі погляди пасажирів.Того дня – 31 грудня – на площі перед станцією метро «Сібуя» в Токіо ми побували двічі. Вдень, коли тут було багато туристів і місцевих родин з дітьми (люди фотографувалися коло відомої скульптури собачки Хатіко (на світлині), яка є символом вірності й відданості в Японії), і вдруге – після 23:00, коли на основному місці зустрічі Нового року в столиці зібралися переважно туристи з різних країн світу й молодь. Місцеві колеги нам розповіли, що зустрічати Новий рік у японців прийнято в родинному колі. Цієї традиції намагаються дотримуватися, як, до речі, й обов’язкового походу наступного ранку до храму.
Новий рік японці розпочинають з молитви. У довжелезну кількагодинну чергу стають і молоді подружжя з дітками на руках та в колясочках, і статечні пари, які допомагають одне одному пересуватися. Обабіч «святкової черги» – сотні яток з усілякими національними наїдками та напоями. Подолавши піший шлях до синтоїстського храму (власне – святилища просто неба), ми вкотре були подивовані: попри скупчення народу й черги – на обличчях людей усмішки, скрізь позитив і доброзичливість. (На другій світлині радісно спілкується з гостями активістка Японського проекту Марута Харуе, яка залюбки вдягає українське національне вбрання в офісі асоціації, що вже понад сім років активно розвиває соціально-культурні зв’язки між громадськими організаціями двох країн на рівні народної дипломатії. – Ред.)
За кілька днів, 4 січня, знайомий ще з київського семінару журналіст Сахара Цутому (на першій світлині), вирушаючи за кермом власного мікроавтобуса до префектури Фукусіма, зауважив: завтра зворотний шлях долатимемо довше. Пояснення тут одне: з-поза меж мегаполіса японці повертатимуться до своїх домівок. Початок 2019-го виявився для багатьох тамтешніх жителів напрочуд щедрим на відпочинок, адже там, де графік роботи сприятливий, вихідні за вдалим збігом обставин тривали аж до понеділка 7 січня. Саме цей збіг ставив під загрозу й проведення деяких запланованих робочих заходів делегації журналістів і наших японських партнерів. Лише допомога співробітників Посольства України в Японії та особистий авторитет Надзвичайного і Повноважного Посла України Ігоря Харченка сприяли тому, що 9 січня відбулася зустріч з мером Хіросіми Кадзумі Матсуї, а через день нас прийняв мер Наґасакі Томігіса Тауе. Відбулися й прес-конференції з місцевими журналістами, а в Наґасакі – ще й з власкорами провідних ЗМІ країни, акредитованих у мерії.
Ділові костюми з краватками на чоловіках, строгі чорні сукні на жінках ми вже побачили в транспорті 7 січня в древній столиці Кіото – місті-побратимі Києва. Відтоді у вагонах метро чи в коридорах офісів зустрічали сотні людей із зосередженим виразом обличчя, замисленим поглядом, але ж і з незмінними привітними усмішками під час спілкування.
В Інтернеті пишуть, що японці – справжні трудоголіки. Тут прийнято приходити на роботу щонайменше за півгодини до початку робочого дня й працювати 15–18 годин без перерви на обід. У японській мові навіть є спеціальне слово «кароші», яке позначає… смерть від перевтоми. Щороку з цим діагнозом помирає близько десяти тисяч чоловік.
Закон про трудові стандарти в Японії визначає умови праці, тривалість робочого часу, надання відпустки. Остання, до речі, залежить від стажу роботи, але в цілому дуже коротка. Отож лише від особистого ставлення до власного здоров’я та способу життя, можна сказати, залежить доля людини. Для японців важливо почуватися частиною команди. (Це особливо відчувалося в Хіросімі й Наґасакі – на зустрічах журналістів з громадськістю, які допоміг організовувати керівництву Японського проекту кооператив “Грінкооп”, працівників якого ви бачите на двох світлинах. – Ред.). Корпоративний дух, культура співпраці задля досягнення результату, коректність у стосунках між співробітниками, самодисципліна й відповідальність, мабуть, і є визначальними в досягненні вражаючих результатів у науково-технічному прогресі країни.
Людмила Мех, президент ВБФ «Журналістська ініціатива»
Токіо – Київ
Сайт ВБФ “Журналістська ініціатива” ілюструє текст публікації світлинами учасника поїздки до Японії Сергія Шевченка
