Новий рік для переяславських спортсменів розпочався із приємної звістки. Тренеру міської  ДЮСШ Аллі Биковій (57 років) присвоєно звання «Заслужений тренер України». Новину телефоном її повідомили з Міністерства молоді та спорту. Кореспондент газети «Вісник Переяславщини» зустрівся з наставником переяславських баскетболістів. Алла Вікторівна розповіла, що тренер отримує це звання в разі, коли його вихованець виборе призове місце на чемпіонаті Європи чи світу, Олімпіаді або в Євролігах. Тож своїм званням вона завдячує Вікторії Кондусь (21 рік), яка в складі збірної України завоювала бронзові медалі на чемпіонаті світу U-23, який проходив у Китаї:

– Віка отримала звання майстра спорту міжнародного класу, а мені присвоїли звання заслуженого тренера України, – сказала.

Любов до баскетболу прищепив тренер Віктор Федорович Костін

– Родом я із Переяслава, мої батьки вчителі іноземних мов, – почала свою розповідь Алла Вікторівна. – Тато, Віктор Дмитрович Рощупкін, викладав у п’ятій школі, а мама, Каріна Олексіївна, – у другій. Пам’ятаю, як до нас на урок, я навчалась тоді у третьому класі другої школи, зайшов високий ошатний чоловік. Вчителька сказала, що це тренер, і він набирає дівчаток у секцію баскетболу. Віктор Федорович Костін, а це був саме він, запитав, чи є охочі записатись до секції. Із усього класу згодилися лише я та подруга Наташа Снігир. І з того часу я себе не мислила без цієї гри. Віктор Костін настільки закохав мене у цей вид спорту, що уже через рік я вдома заявила, що буду вчитись лише на тренера з баскетболу. Щоправда, у восьмому класі замість баскетболу почала займатись веслуванням. Річ в тім, що Віктора Федоровича призначили директором спортбази, а там активно почали розвивати веслувальний спорт. Баскетбольну секцію у спортшколі закрили. Тож тренер запропонував мені дещо перекваліфікуватись. За два роки я виконала норматив кандидата у майстри спорту з веслування. Проте, чесно кажучи, мені не хотілось займатись цим видом спорту, і я паралельно ходила на заняття баскетбольного гуртка, який у другій школі вела вчитель фізкультури Світлана Богачова. Після школи я твердо вирішила вступити до інституту фізкультури, і мені довелось витримати не одну «атаку» батьків, адже вони мріяли, що я продовжу їхню справу і буду вивчати іноземні мови. Пам’ятаю, як після чергової домашньої сварки я розсердилася, забрала всі документи і відвезла таки до Черкаського педагогічного інституту на факультет фізкультури і спорту.

Розвивати баскетбол без стандартних майданчиків було непросто

– Після завершення навчання повернулась у Переяслав та почала працювати у рідній другій школі вчителем фізкультури. Тоді ж набрала і першу баскетбольну групу. Займатись приктично не було де. Шкільні зали не відповідали стандартам баскетбольних майданчиків. Пам’ятаю, як ми поїхали на свої перші змагання, здається, вони проходили у Білій Церкві. Перед виходом на майданчик оголошую першу п’ятірку, а хлопці здивовано мене запитують, навіщо я випускаю на поле двох зайвих гравців. Річ в тім, що вдома в наших малих залах ми постійно грали три на три. І їм було дивно, що робитимуть на майданчику ще два гравці? І сміх, і гріх, але ж це було… Приблизно тоді ж прийшов і перший успіх. У середині вісімдесятих років у місті Фастів відбувався чемпіонат Київщини з баскетболу серед дітей 1972-1973 років народження. За Переяслав у ньому виступала моя команда із учнів другої школи. І хоча на тих змаганнях ми посіли лише четверте місце, на гарну гру команди звернуло увагу керівництво Київської обласної федерації баскетболу. Оскільки секції баскетболу у переяславській спортшколі не було, то мені запропонували від київської ДЮСШ тренувати переяславських дівчаток. Тобто столична спортшкола платила мені гроші, аби я тренувала наших діток. Ось, мабуть, із цього і розпочалась моя тренерська кар’єра. Був такий період, що збірна Київщини складалася переважно із переяславок. У 1988 році на першості України, яка проходила в Миколаєві, команда Київської області, яку я тренувала, посіла четверте місце. На той час це був хороший результат, так високо до цього обласна команда не піднімалася. В 1991 році в Переяславі знову відкрили відділення з баскетболу при ДЮСШ, і я почала набирати нові групи школярів. Причому набирала не лише дівчаток, а і хлопчиків.

Нинішнього гравця збірної України возила на тренування велосипедом

Алла Вікторівна пам’ятає не тільки, як робили перші свої кроки в баскетболі колишні її вихованці, нинішні гравці збірних команд України, а й усі, хто тренувався разом із ними, не досягши згодом великих успіхів у цьому виді спорту.

– У мене були доволі перспективні юнаки, це Саша Костенко, Андрій Біліченко, Андрій Зубарчук, Микола Лук’яненко. Хлопці з різних причин у великий спорт не потрапили, але і зараз грають на любительському рівні за різні команди. Ми й надалі підтримуємо дружні стосунки. Вони телефонують, вітають зі святами. Не забувають і ті, хто грав чи грає за різні команди на високому рівні. Так я на постійному зв’язку із колишнім гравцем БК «Київ», БК «Будівельник», збірної України, а нині білоруського «Гродно-93» Олександром Тищенком. Пам’ятаю, його ще у першому класі, коли він прийшов записуватися у групу до мого чоловіка Сергія Івановича Бикова. До третього класу він тренувався під його керівництвом, а потім перейшов до мене. Був таким вайлуватим, дуже спокійним, саме тоді до нього і приклеїлось прізвисько «Міша». У 9 класі його запросили у Білу Церкву у спортліцей, а після завершення навчання взяли в БК «Київ».

Нинішній гравець турецької команди «Чукурова» та збірної України Людмила Науменко почала тренуватись у другому класі під керівництвом моєї доньки. Потім Люда захворіла, а після хвороби не захотіла більше ходити на баскетбол. Дівчину я знову побачила через кілька років, коли вона закінчувала навчання у п’ятому класі. У травні на стадіоні проводили змагання серед школярів із легкої атлетики. Я побачила, як дівчина біжить, і вирішила запросити її до себе на баскетбол. А вона мені: «Якщо мама дозволить, піду». Я до мами на роботу: так і так, розповідаю про перспективи в подальшому. Мама дала згоду. Дівчина жила неподалік гімназії. Перше тренування починалось о 7-й ранку в залі сьомої школи. То кілька років, десь із шостого по восьмий клас, я її возила на велосипеді – вранці забираю, а ввечері, після останнього тренування, відвожу назад. Взимку пішки разом із Сергієм Івановичем проводили дівчину додому після вечірніх тренувань, які закінчувались близько 21 години. Такий період тоді був, що страшно було дівчину пізно увечері відпускати саму. Велосипедна епопея закінчилась, коли Люда перейшла до 9 класу і я їй сказала, що на велосипеді її уже не довезу, тож вона вже самотужки почала добиратись до сьомої школи. Нещодавно Людмила прислала гроші, аби ми купили тренажери для силової підготовки баскетболістів. Річ у тім, що зараз силова підготовка включена до тренувань в обов’язковому порядку. Раніше діти просто віджималися від підлоги, підтягувалися на перекладині, навантажувалися всілякими стрибками. А тепер за кошти Людмили Науменко придбали шість спеціальних тренажерів, школа виділила невеличке приміщення поруч із спортзалом. Ми там їх зараз встановлюємо.

Ще одна моя вихованка Віка Кондусь зараз грає за «Київ-Баскет». Свого часу вона грала у одній із команд Польщі. Проте, зважаючи на її молодий вік, тренер нечасто випускав на майданчик, а їй дуже хотілось грати, тому вона повернулась в Україну. Свого часу жила аж біля Греблі. Дивлюсь, немає на вранішньому тренуванні. 10-20 хвилин чекаю, а тоді телефоную, а вона у відповідь: «Ой, проспала, зараз уже їду на таксі». Нещодавно мені розповідала, що й до цих пір іноді жахається, коли її будить телефонний дзвінок. Перша думка: «Ой, знову тренування у Алли Вікторівни проспала!»

Вільного часу у тренера небагато

На моє запитання, що любить робити у вільний час, Алла Вікторівна усміхнулась:

– Якщо випадає вільна хвилинка, то люблю читати книги. Спочатку захоплювалась історичними романами, потім перевагу надала детективам, а згодом з подачі доньки Ірини захопилась мелодрамами. Із фільмів найбільше люблю детективи та фільми про лікарів, зокрема дуже подобається серіал «Доктор Хаус». Вдома є сімейний улюбленець – німецька вівчарка, яка також потребує уваги. А ще у вільний час готуюсь до тренувань, складаю різноманітні схеми при грі у захисті чи нападі. Також уважно спостерігаю за іграми, в яких беруть участь мої колишні вихованці. Віка Кондусь і зараз після кожної своєї гри телефонує та запитує, що зробила правильно і над чим варто попрацювати на тренуваннях. Вона навіть телефонувала мені, коли грала на чемпіонаті світу в Китаї.

На сьогодні чимало вихованок Алли Бикової грають за різні команди у вищій лізі чемпіонату України. Це Інна Фасхутдінова, Наталка Фрасинюк, Тетяна Лисенко та інші. Свого часу вони успішно виступали за кадетську, юніорську та молодіжні збірні України.

Нині Алла Бикова разом із старшою донькою Іриною тренують три команди дівчаток: дві з них беруть участь у чемпіонаті України і одна грає в першості області. Вдячна міському голові, керівництву спортшколи та дирекції ЗОШ №7  за розуміння та постійну підтримку юних баскетболістів.

Вікторія Кондусь напередодні старого Нового року приїхала до Переяслава, аби привітати свого тренера із званням:

– Коли я дізналась, що буду виступати за збірну України на чемпіонаті світу в Китаї, то пообіцяла Аллі Вікторівні, що зроблю все, аби привезти звідти для неї це почесне звання. І я дуже рада, що дотримала слова!

Володимир Набок (“Вісник Переяславщини”)